Ми надто багато говоримо про природу. З теленовин, зі шпальт газет, із яскравих біґбордів нам кричать незнайомі красиві обличчя про її охорону. Природу, нашу Матір, треба оберігати від нас самих. Люди просто забули, як це чудово: насолоджуватися мальовничими краєвидами, дихати чистим повітрям, пити холодну джерельну воду.
Якщо самі ми побачити цього не можемо, то варто звернутися по допомогу до художників пера: письменників та поетів. Ці люди вже протягом багатьох століть увіковічнюють красу природи, що триває тільки мить.
Згадаймо відомого російсько-українського прозаїка Миколу Гоголя. Найвідомішою його повістю є «Тарас Бульба». Я не уявляю, яке черстве серце треба мати, наскільки має бути відсутня уява, щоб перед очима не з’явилися ті чудові пейзажі, які так майстерно змальовані автором. Окреме місце займає опис степу – колиски українського козацтва. Микола Васильович пише: «Степ із часом ставав красивішим і красивішим. Нічого в природі не могло бути краще», - і далі йде чудовий опис самого степу, неба над ним і почуттів, які охопили душі козаків. Коли я читав цей момент, мені здалося, наче я стою посеред цього степу, наче я є його частиною, наче я – сам степ.
А як майстри пера описують батька нашої країни? Звісно, я маю на увазі річку Дніпро, що тече через усю Україну та всю її історію. Навіть «Кобзар» Тараса Григоровича розпочинається саме описом Дніпра: Дніпра могучого, схвильованого, темного та непізнанного. Минулого року наш народний театр «Дебют» ставив «Над Дніпром» Олександра Олеся. Там Дніпро закликав увесь морський люд бунтувати, боротися. На мою думку, ця річка – символ українського духу, повстанської боротьби. Особисто мені дуже хотілося б побачити батька Дніпра різним, таким, як його описують: спокійний та ніжним, бунтівним та нескореним.
Навіть якщо й не наводити приклади зі скарбнички української літератури, то варто просто роззирнутися навколо. Навесні вирують аромати квітучих дерев, усе таке ніжно-зелене. Улітку кольори змінюються, стають більш насиченими, яскравими. Щодо осені, то тут ми бачимо занепад, але такий красивий! Спочатку золота розкіш і враз – голі дерева, наче занімілі тіні минулого.
Невже щось у своїй красі може зрівнятися із природою? Ніколи людина не зможе створити щось красивіше, неймовірніше за неї. Ця краса й казка, і реальність водночас. Ми лишень маємо навчитися бачити її, відчувати душею кожен порух. Природа – це казка, «… відкинута життям уже на маргінес», як пише відома українська поетеса Ліна Василівна Костенко.
Немає коментарів:
Дописати коментар