Поема "Мойсей" І.Я. Франка (І варіант)

Іван Якович Франко є справжнім генієм українського народу. Він такий різний: його твори то закликають до боротьби, то відкривають найпотаємніші порухи душі, то являють собою сплеск найрізноманітніших емоцій. Перлиною творчості Каменяра є «Мойсей».

Поема "Мойсей" І.Я. Франка (ІІ варіант)

Українська література багата на справжні шедеври. Більшість із них не для простого прочитання: їх варто перечитувати, розуміти, придивлятися до деталей. Серед геніїв нашого народу почесне місце займає іван якович франко та його філософська поема «Мойсей».

Невмируща сила людської душі (за О. Турянським "Поза межами болю")

Що є людина? Душа та тіло. Кожен із нас поціновує одне більше за інше. Володарі пера століттями намагалися довести, що велич душі над тілом незмірно краще. До  письменників, що уславлювали подібну ідею належить галицький письменник Осип Турянський.

Молодим жити, отже їм творити вибір (І варіант)

Життя змінюється. Воно постійно біжить уперед, наче колесо, що його зіштовхнули з вершини пагорба, щохвилини набираючи швидкість. Але, на відміну від колеса, ми самі можемо обирати власний шлях. 

Молодим жити, отже їм творити вибір (ІІ варіант)

Молодь  -  цвіт нації. Вона завжди мала сили та бажання докорінно змінити старий уклад, зробити життя кращим. Науково-технічні революції, перевороти 1848-1849 років у Європі відбулися саме завдяки юнакам та дівчатам. Саме тому перед нами, молодими людьми, з давніх-давен поставала проблема вибору.  

«Ця дівчина не просто так, Маруся. Це - голос наш, це - пісня, це - душа» (І варіант)

Така красива, але жахлива історія життя та кохання… мабуть, саме так я можу охарактеризувати роман у віршах «Маруся Чурай», що вийшов з-під пера української поетеси Ліни Костенко в тисяча дев*ятсот сімдесят дев*ятому році. Що ж такого незвичайного в цій героїні? Спробую дати відповідь на це запитання.

«Ця дівчина не просто так, Маруся. Це – голос наш. Це – пісня. Це - душа» (ІІ варіант)

«Цю не співайте, я ж іще жива!» - такими словами закінчився роман у віршах «Маруся Чурай» Ліни Костенко. Сміливо можу додати, що Чураївна жива й понині завдяки своїм пісням, переказам з минувшини. Найбільше ж до образу голосу країни привнесла штрихів поетеса-шістдесятниця.

Творчість Ліни Костенко

«Я лиш інструмент, в якому плачуть сни мого народу», - слова із поезії української поетеси Ліни Василівни Костенко.  Їй неймовірно легко вдається рядками своїх віршів прибирати моральний та етичний бруд із закоцюрблених душ наших з вами сучасників.

Найчастіше поетеса закликає не забувати про те, що всі ми люди. Людина, як відомо, істота свідома та думаюча, а отже чудово розуміє, що «чужа душа — то, кажуть, темний ліс. А я скажу: не кожна, ой не кожна!». Та й справді, є такі чесні та щирі люди, що не збрешуть, не злукавлять. Вони з таких «що помирають перші». Саме подібні діаманти, що виблискують гранями людських чеснот треба берегти.

Аж кричить нам уривок з однієї із поезій:

— Люди, будьте взаємно ввічливі! —

і якби на те моя воля,

написала б я скрізь курсивами:

— Так багато на світі горя,

люди, будьте взаємно красивими!

І не просто так. Ліна Василівна в дитинстві пережила війну, що забрала високих серцем і душею людей; вона ввійшла в літературне коло в небезпечний час, коли сталнізім засуджували, але діяли методами ганьбленого тирана: крихітки прекрасного приховували під стосами лестощів та бруду. Недарма запитує авторка: «Куди тепер?.. Де ж мої дороги?».

Саме пошук власних шляхів і привів поетесу до повної щирості, відрази до брехні. І це не тільки на словах у віршах, а у в житті. Адже відомо, що своїх дітей Ліна Василівна виховала в тому дусі, в якому писала поезії: «Людині бійся душу ошукати, бо в цьому схибиш, то уже навік».

Я впевнена, що не можна бути достоту впевненим, що насправді приховує пані Костенко за кожним рядочком, бо позаду них стоїть людська душу, стоїть особистість, стоїть Людина й кожен із віршів про життя, адже «життя – це усмішка, і сльози ці солоні. І кров, і барикади, і музика Бізе».

Живи, моя державо – Україно!

Історія колись скаже, 

хто ми були і де поділися

Василь Шкляр,  «Залишенець»

Крізь століття звучить голос Софіївських дзвонів, що гукає з глибини часів: «Україно!». Відтоді, як віщій Боян уперше використав його у своєму «Слові о полку Ігоревім», воно вигулькувало в політичних документах, воно забивалося загарбницькою владою сусідніх імперії, але все одно воскресало. Воно пульсувало в жилах Дмитра Вишневецького та Богдана Хмельницького, виливалося на папір із серця Тараса Шевченка та Івана Франка, звучало на вустах кожного, хто загинув у битві за Дніпро.

Та коли ж з*явилась наша країна? Я вважаю, що вона зародилася серед волелюбних скіфів на просторах диких степів. З дев*ятого століття Україна як держава існувала під назвою «Київська Русь». Київ був столицею тієї багатонаціональної імперії, як зараз він є столицею суверенної незалежної держави, що займає найбільшу територію в усій Європі. Найвищий розквіт припав на періоди правління Володимира Великого та «тестя Європи» Ярослава Мудрого. Мабуть, саме тому й досі стоїть Володимир на березі Дніпра й слідкує за країною, початок якій він заклав власними руками. Що ж до Ярослава Мудрого, то найбільше його творіння, Софійський собор, слугує символом духовної єдності народу (згадаймо роман П.А.Загребельного «Диво»).

Художнє осмислення подій Другої світової війни у світлі екзистенціалістської філософії в романі А. Камю «Чума»

Війна… вона забрала мільйони душ, скалічила та поламала долі тих, хто був її свідками. Якою б жахливою не була Друга світова війна, проте  вона залишила слід не тільки в історії, а й літературі. Ті, хто бачив те жахіття на власні очі, зробили все можливе, аби нащадки також змогли його побачити, але вже у своїй уяві. Навіщо? Бо це обов*язок літератури: донести, показати, попередити.

Неоднозначність образу головного героя твору Б. Брехта «Життя Галілео Галілея»

З дитинства нас учать, що є добро та зло, чорне та біле. Цей світогляд так легко відбивається в казках, пригодницькій літературі тощо. Якщо ж казати про життя та «серйозну» класику, то біле та чорне замінює сірий колір.

Владимир Ленский в романе А.С. Пушкина «Евгений Онегин»

Писатели призваны создавать бессмертные образы, которые с течением времени продолжают привлекать к себе внимание ценителей прекрасного, критиков и просто тех, кто любит читать. В книгах нам часто запоминаются интересные сюжеты, смешные ситуации или оригинальные герои.

Благодаря школьной программе я познакомилась с романом в стихах «Евгений Онегин». К сожалению,  я всегда была уверенна, что классическая литература неинтересна и далека от современного читателя. А. Пушкин разрушил этот миф.  Его Евгений – личность незаурядная, яркая, резко выделяющаяся из толпы.

Духовная драма Евгения Онегина

В мировой литературе мы часто сталкиваемся с произведениями, над которыми писатели работали на протяжении всей своей жизни. Очень часто такие романы (это практически всегда романы) являются настоящими бриллиантами в сокровищнице литературного наследия нации. Уникальный в своем роде роман в стихах «Евгений Онегин» по праву занимает свое почетное место в короне русской литературы.

«Евгений Онегин» - энциклопедия пушкинской души

Есть писатели, которые оставляют после себя огромное многотомное наследие. Есть те, кто известен только благодаря одному произведению. И есть такие, как Александр Сергеевич Пушкин: они написали много и в каждой строчке вложена душа автора.

«Я мить чудову пам*ятаю…» (моє перше знайомство з пушкінською поезією)

Як кажуть, не хлібом  єдиним живе людина. Книги є джерелом знань та засобом самовдосконалення. Але все це лише сухі книжні фрази. Насправді, книжки просто  наповнюються нас чимось чарівним та надзвичайним і треба дуже постаратися, аби бути наповненим хоча б на половину.

Риси епосу та лірики в романі «Євгеній Онєгін»

Дуже легко прочитати твір та зрозуміти про кого він. Набагато важче зрозуміти про що він або, по-іншому, навчитися читати між рядків. Як сказала відома російська поетеса Ганна Ахматова: «справжнім читачем є не той, хто читає рядки, справжнім читачем є той, хто читає між рядками». Я впевнена, для того, аби навчитися читати між рядками, треба хоч трошки знайомим із жанром твору, його побудовою. Цікавим і унікальним у своєму жанрі є роман у віршах «Евгений Онегин». Зараз я спробую пояснити, чому я так думаю.

Чому Онєгін став «зайвою» людиною? (2 варіант)

Читаючи книжки надовго запам*ятовуєш тільки справжні витвори мистецтва. Можуть вкарбуватися в пам*ять цікавий сюжет, просто смішний момент чи оригінальний головний герой.  У романі у віршах «Євгеній Онєгін» мені запам*ятався саме головний герой. Він виділявся із тогочасного натовпу й саме тому був там зайвим.

Чому Онегін став «зайвою» людиною? (1 варіант)

Письменники створюють безсмертні образи, які крізь століття ваблять до себе поціновувачів їх творчості, критиків  та просто тих, хто просто любить читати цікаві книжки, а не просто разове чтиво. 

Тетяна – улюблена героїня О.С. Пушкіна (2 варіант)

О.С. Пушкін дев*ять років працював над романом «Євгеній Онєгін».  Можна з упевненістю сказати, що це його найулюбленіший твір. Та й багатьом, хто читав цей роман, він сподобався.

Тетяна – улюблена героїня Олександра Пушкіна (1 варіант)

Жінку оспівали поети всіх часів. Як про її красу, душевну рівновагу, щирість та доброту, так і про її легковажність, закоханість, примхливість списано незлічену кількість стосів паперу! Геній російської літератури Олександр Пушкін  теж не оминув цієї теми.