«Ця дівчина не просто так, Маруся. Це – голос наш. Це – пісня. Це - душа» (ІІ варіант)

«Цю не співайте, я ж іще жива!» - такими словами закінчився роман у віршах «Маруся Чурай» Ліни Костенко. Сміливо можу додати, що Чураївна жива й понині завдяки своїм пісням, переказам з минувшини. Найбільше ж до образу голосу країни привнесла штрихів поетеса-шістдесятниця.



Я вважаю, що в романі дівчина постає не напівхимерною легендою, а живою людиною з емоціями та власною тернистою долею. На мою думку, Маруся була душею знедоленої та століттями битою Батьківщини. Навіть не була, а й досі є.

Ще на суді Іван Іскра сказав на захист коханої:

Коли в похід виходила батава, -

Її піснями плакала Полтава.

Що нам було потрібно на війні?

Щаблі, знамена та її пісні.

Чому ж? Бо в оцій тендітній дівчиноньці поєдналися всі риси українського народу, нащадка славетних козаків: горда (але не гонорова), щира та чесна, як батько-герой. Сама ж героїня дає оцінку та розставляє власні пріоритети:

Я – навіжена. Я – дитя любові.

Мені без неї білий світ глевкий.

І як такі душі та й не співати? А голос прорізався разом зі сльозами ще коли була дитиною. Закатований до смерті батько, чию голову на палі бачила перед собою Маруся, залишив донці по собі не тільки «душу неподільчиву», а й тугу, що є поштовхом до великого й величного.

Навіть власне горе стало Чураївні піснею, останньою лебединою піснею. Що було в понівеченій дівочій душі? Нічого, бо Марусине «життя – руйновище любові, де вже ніякий цвіт не проросте».

Від себе хочу додати, що мені по-справжньому шкода Марусі Чурай. Бо ж у неї чиста душа та не зап*ятнана нічим совість. Її спіткало подвійне горе, вона змирилася з шибеницею і ще за життя перейшла до підземного царства Велеса, звідки, як відомо, не повертаються.