Історія колись скаже,
хто ми були і де поділися
Василь Шкляр, «Залишенець»
Крізь століття звучить голос Софіївських дзвонів, що гукає з глибини часів: «Україно!». Відтоді, як віщій Боян уперше використав його у своєму «Слові о полку Ігоревім», воно вигулькувало в політичних документах, воно забивалося загарбницькою владою сусідніх імперії, але все одно воскресало. Воно пульсувало в жилах Дмитра Вишневецького та Богдана Хмельницького, виливалося на папір із серця Тараса Шевченка та Івана Франка, звучало на вустах кожного, хто загинув у битві за Дніпро.
Та коли ж з*явилась наша країна? Я вважаю, що вона зародилася серед волелюбних скіфів на просторах диких степів. З дев*ятого століття Україна як держава існувала під назвою «Київська Русь». Київ був столицею тієї багатонаціональної імперії, як зараз він є столицею суверенної незалежної держави, що займає найбільшу територію в усій Європі. Найвищий розквіт припав на періоди правління Володимира Великого та «тестя Європи» Ярослава Мудрого. Мабуть, саме тому й досі стоїть Володимир на березі Дніпра й слідкує за країною, початок якій він заклав власними руками. Що ж до Ярослава Мудрого, то найбільше його творіння, Софійський собор, слугує символом духовної єдності народу (згадаймо роман П.А.Загребельного «Диво»).
На жаль, так сталося, що незалежною Україна змогла стати тільки наприкінці двадцятого століття. Хоча наш народ боровся за власну незалежність починаючи з доби героїчних походів. Навіть великі імперії зазнавали тиску та постійно боролися за власне виживання, то як же було нашій державі, яку розпинали на шматки Річ Посполита та Московія? Здавалося, якусь свободу могли дати Гадяцькі пункти, але їх так і не було підписано.
Час спливав… України як самостійної держави на мапі не існувало. А Валуєвський циркуляр та Ємський указ ще й намагалися знищити мову - стрижень національної самобутності. І ось як грім серед ясного неба в життя людей увірвалась революція. Багато хто вбачав у ній можливість визволення, але Українська Центральна Рада не змогла втримати в своїх руках ту владу й довіру, яку отримала. І ось Україна стає складовою Союзу Радянських Соціалістичних Республік – ще однієї загиблої російської Атлантиди.
І знову утиски, знову приниження. Ті, хто очікував від СРСР добра, ошукались у власних сподіваннях. Варто лиш згадати кривавий тисяча дев*ятсот тридцять сьомий рік. Як сказала Ліна Василівна Костенко:
Що писав би Шевченко
В тридцять третьому, тридцять сьомому роках?
Певно, побувавши на Косаралі,
побував би ще й на Соловках.
За всі часи безліч людей віддавали своє життя за Україну. Вони «лягали в промерзлу землю» тому, що любили власну державу, її історію, мову, її безмірно чудові краєвиди. Гинули козаки на Жовтих Водах та під Батогом, гинули колії в тисяча сімсот шістдесят восьмому, діставалося безіменним революціонерам, що готові були перевернути світ догори дригом, люфа чекістів була напрямлена в потилицю квіту української інтелігенції, невідомі солдати, що «як в безодню із кручі» впали під кулями фашистських загарбників. Та не дарма ж це все було!
Зараз ми живемо у вільній державі, маємо змогу без перешкод розмовляти рідною мовою. Моє покоління – нащадки всіх тих, хто жив до нас. Ми – нова кров у жилах нації. У нас є змога продовжити справу, розпочату нашими предками, аби Україна – незалежна, вільна та сильна – жила на радість прийдешнім поколінням.
Немає коментарів:
Дописати коментар