Образ Пєчоріна у романі «Герой нашого часу»

Роман «Герой нашого часу» Михайло Юрійович Лермонтов написав у післядекабристську епоху. Спроби змін, помилки, повстання – усе це зачепило розуми тодішніх молодих людей. Як наслідок, Григорій Пєчорін є відображенням людей того часу чи, як сказав сам автор, Григорій «это портрет, составленный из пороков всего нашего поколения, в полном их развитии".



Я вважаю, що варто згадати О. Пушкіна з його «зайвим» Онєгіним. Такою самою «зайвою людиною» виявився й Г.О. Пєчорін. Він належав до вищого світу й у часи лихоліття його невміння зблизитися із низами призвело до самотності. Не дивлячись на це, є люди, близькі головному герою роману. Саме таким і вдається знайти із ним спільну мову, дібрати ключик до його серця та розуму. Наприклад, доктор Вернер. Ці дві особи схожі за складом розуму, саме тому їм було про що поговорити.
Загалом, Пєчорін є людиною освіченою, енергійною. Проте, де б він не з*являвся, усюди цей молодик несе біль та страждання: смерть Бели, розчарування в дружбі Максима Максимовича, утеча мирних контрабандистів, убивство Грушницького, тяжка хвороба княжни Мері, розбита доля Віри. Як сказав сам герой: «Сколько раз уже я играл роль топора в руках судьбы! Как орудие казни, я упадал на голову обреченных жертв... Моя любовь никому не принесла счастья, потому что я ничем не жертвовал для тех, кого любил...».
Звісно, це прикро, що такій цікавій та різнобічно розвиненій людині дісталася доля Дамоклева меча. В одній із частин ми можемо прочитати роздуми Григорія про те, що він вірив, наче йому призначена якась вища доля. Це не просто мрії на дозвіллі. У цих роздумах письменник Лермонтов утілив високі поривання та недосяжні духовні цілі дев*ятнадцятого століття. Пєчорін вважав, що народився, аби прожити своє життя як Олександр Великий, Петро Перший тощо. Його обурювала сама думка, що він мав бути заурядним службовцем.
Ніхто краще не осудить людину, ніж вона сама. Мені здається, що такої думки був сам Михайло Юрійович, адже Г.О. Пєчорін має роздвоєння особистості. З його записок складається враження, наче одна частина його живе, а інша йде поруч, аналізує, критикує та засуджує першу. Таке роздвоєння пішло саме від часу, в якому жив Лермонтов. Те, що відбувалося із юнаком, вважалося моральною хворобою. Це вада тогочасного суспільного ладу, у якому люди непересічної талановитості (саме таким був наш герой) морально задихались у бруді та невизначеності.
Часто ми бачимо, що вади Пєчоріна стають його принадами. Наприклад, холодність та жорстока прямолінійність розбивають серце юній Мері, але рятують її від подальшої ганьби та неслави.
Під кінець твору хочу сказати, що не погоджуюсь із Лермонтовим. Г.О. Пєчорін – це аж ніяк не втілення вад  суспільства, це втілення самого сучасного автору суспільства із усіма його позитивними та негативними рисами.