Жіночи образи роману "Герой нашого часу"

Жіночу вроду оспівували поети всіх часів. Про красу душі жінки написало мало людей. Про проблеми та страждання в житті жінки творів виявилося ще менше. М.Ю. Лермонтову у своєму романі «Герой нашого часу» вдалося показати з різних сторін абсолютно різних жінок. Такими є Бела, Мері та Віра.



Усі три особи є різними. На мою думку, варто почати з Бели, їм*ям якої названу окрему частину роману. Бела – черкеська княжна, дочка «мирного князя». Ця героїня була описана красивою на лице, стрункою та чорнявою. Як і всі горці, вона горда, волелюбна. Дівчина зберегла в собі природну щирість та простоту почуттів.  Можливо, саме тому вона так швидко набридла Г.О. Пєчоріну. Адже він сказав Максиму Максимовичу, «що коханні дівчини гір набридає так само швидко, як і кохання кокетки». Бела – найчистіша головна героїня: вона по-дитячому наївна, але по-дорослому вперта, відкрита та непокірна. Від двох інших героїнь дівчина відрізняється незіпсованістю манерами та спокусами.
Зараз я хочу описати також княжну, але тепер Мері, як на англійський штиб її називала княгиня Ліговська. Це також молода дівчина, як і Бела. Проте якщо черкешенка  була простою та справжньою, то московська панна завуальована правилами етикету, манерами, звичайною жахливістю характеру. Щодо останнього варто згадати початок твору, коли Григорій намагався її розізлити: переманював її залицяльників, купив килим, який їй хотілося. Як вона його ненавиділа! Знаходимо цьому підтвердження в словах Грушевського та лікаря Вернера. Уже до середини твору Марія закохана в головного героя, вона хворіє після того, як він її покинув. Проте княжна має багато позитивних рис характеру. Вона щиросердно співчуває Пєчоріну після його сповіді, але навряд чи після його жорстокості дівчина стане колишньою. Мені здається, якби Бела була не з гір, а народилася й жила в Москві чи Петербурзі, то це була б друга Мері.
Найбільше мене вразила та причарувала Віра. На відміну від закоханості двох попередніх героїня, ця жінка справді любила Григорія Олександровича. Та й, якщо уважно вчитатися, то можна зрозуміти, що він теж її кохав: «При возможности потерять ее навеки Вера стала для меня дороже всего на свете – дороже жизни, чести, счастья!». Як швидко Григорію набридла Бела, як просто він простився із Мері, але Віра… Головний герой картався за те, що його кінь не добіг, що він так і не попрощався з нею. Віра була старшою за вищеописаних дівчат, вона не була схожа на інших представниць вищого світу. Ця жінка залишила слід у серці Пєчоріна, бо змогла повністю його зрозуміти.
Віра дивовижна. Вона сама визнала, що Григорій спустошив її, але не намагалася його змінити. Через психологічну напругу жінка зізналася своєму чоловікові, що кохає Пєчоріна. Вона просто вже не могла мовчати! Її чоловік увозить Віру із П*ятигорська. Після цього вона назавжди зникає із життя головного героя.  Мені її шкода. Можливо, вона так  і не дізналася, що Григорій Олександрович також її кохав, що вона єдина, кого він любив.
Як я вже сказала, образ Віри вразив та заворожив мене найбільше. Якщо до Бели я відчувала жаль, до Мері – якусь відразу, то Віра виділялася серед них своєю стійкістю, вірністю та незламністю. Звісно, кожен із цих образів важливий для повної картини роману, кожен із них особливий та неповторний.