"Енеїда" - енциклопедія українознавства

«Зрілість, духовне здоров*я і навіть могутність народу визначаються рівнем його культури. Не може бути слабким народ, який любить літературу, який створює невмирущі твори мистецтва», - саме так сказав колись Кобо Абе. З цих слів можна зробити висновок, що Україна є дійсно сильною, духовно багатою країною. Справжнім витвором мистецтва можна назвати «Енеїду» Івана Петровича Котляревського.



Кінець вісімнадцятого століття… Україна переживає тяжкі часи після руйнування Січі. Саме в цей час Котляревський пише свою «Енеїду». Ні грецькі імена героїв, ні перейменування Січі в Трою не може ввести читачів у оману – перед нами поема саме про козаків-запорожців. Найперше, що впадає в очі – відображення тодішнього суспільного устрою:

Були невірні й християни,

Були пани і мужики, 

Була тут шляхта і міщани, 

...Були і штатські, і воєнні, 

Були і панські, і казенні. 

Були миряни і попи.

Це фрагмент з опису пекла. Одразу бачимо категорії людей, які складали тогочасне українське суспільство. Можу додати, що, якщо троянці стали козаками, то боги стали старшиною. Це видно навіть з їхнього зовнішнього вигляду. Наприклад, згадаємо, як по-святковому одягнена Венера: «очіпок грезетовий», «кунтуш з усами люстровий». Не нагадує опис зовнішнього вигляду дружини козацького старшини? Та й прості дівчата одягнені не по-грецьки. Ганна,  сестра Дідони, стояла в «червоній юпочці баєвій, в запасці гарній фанелевій, в стьонжках, в намисті і в ковтках». Саме так на свята одягалися українські дівчата.
Особливої уваги (і якраз це найбільше демонструє нам енциклопедизм українознавства в цій поемі) заслуговують їжа та грища. Як часто у творі ми зустрічаємо описи чисто українських страв. Варто згадати прийом у Дідони:

Свинячу голову до хріну 

І локшину на переміну, 

Потім з підливою індик; 

На закуску куліш і кашу, 

Лемішку, зубці, путрю, квашу. 

І з маком медовий шулик. 

І кубками пили слив'янку, 

Мед, пиво, брагу, сирівець, 

Горілку просту і калґанку.

А їли троянці з «полив*яних мисок» та «кленових тарілок». Щодо ігор, то на Карфагені після прийому їжі народ грав «у свиню», «у панаса», «у ворона» тощо. Багато з цих слів та їх значення забулися б з часом, але саме завдяки такому яскравому опису Івана Петровича вони відомі нащадкам навіть через три століття.
Свій слід в українській історії залишило чумакування. Невже ви думаєте, що людина, яка протоптала стежку українській літературі, забула б про це? Нізащо! Про чумаків згадується декілька разів, проте все ж таки про них згадали. Як тільки козаки прибули до Дідони, то вона прийняла їх за чумаків, бо ті були «обсмалені, як гиря, ланці» («Відкіль такі се гольтіпаки? Чи рибу з Дону везете? Чи, може, виходці-бурлаки?). А королю латину від «Енеуса» в дарунок була кримська сіль, що високо цінувалась і вважалась коштовною.  
Наскільки мені відомо, література  уходить корінням у фольклор. Дещо з народної творчості знайшло своє місце в «Енеїді». Троянці дарують царю Латину та його родині «чоботи-скороходи», «скатерку-самобранку»  та «килим-самольот». А Сивілла? Невже вона не нагадує вам Бабу Ягу з дитячих казок? Змінилося тільки ім*я. Навіть місце прописки не змінила карга – живе вона в хатинці на курячих ніжках.
З усього вище написаного можна побачити, що «Енеїда» дійсно є енциклопедією народознавства України. У ній описано та згадано безліч традицій, звичаїв, елементів побуту.  Саме з неї українознавчі можуть підчерпнути корисну для себе інформацією та бути впевненими, що ця інформація правдива.
І.П. Котляревський написав ще «Наталку Полтавку», «Москаля-чарівника» та інші твори, окрім «перелицьованої Енеїди». Проте найбільше його знають саме за цим бурлескно-травестійним твором. Закінчити хочеться словами великої людини, а саме уривком з вірші Тараса Григоровича Шевченка «На вічну пам*ять Котляревському»:

Будеш, батьку, панувати,

Поки живуть люди,

Поки сонце з неба сяє,

Тебе не забудуть!