Потоцький любував з пригорку за ладним, огрядним рухом могутньої пiшаницi i з нетерплячкою чекав тої митi, коли вона, проминувши залому, стрiмголов кинеться на вали i розчавить жменю безглуздої рванi, що зважилась його незчисленнiй, необорнiй потузi опiр давати. А бути може, отi злиденнi тхори повтiкали i хоробра батава перейде без постраху Бушу i придбає Лянцкоронському довiчну неславу за його полохливi, пiдслiпi поради? Це зовсiм можливо: нi пострiлу, нi погуку, нi шелесту... А це враз несподiвано з далеких валiв вибухнуло i покотилося два поклуби бiлого диму, а за хвилину здвигнулася земля i розлiгся грiм у повiтрi аж до темного лiсу, розсипавшись по йому гуркотнею. Шелеснувся кiнь пiд Потоцьким убiк i захрiп, почувши, що наступає жах. Не встиг пан гетьман вiд подиву й стямитись, як гримнув знову гуркiт другий, а потiм i третiй...
Ясний граф був такий упевнений неспромогою хлопiв до доброї вiдсiчi, що не дав розпорядку припасти на пригоду пiдмогу, а Лянцкоронський нарочито виконав дослiвно необачний наказ свого верховодаря, не бажаючи пiдлатать його своїм досвiдом.
Коли ж по малiм часi прибiгло з боїща п'ять чоловiка i довело, що все послане вiйсько погинуло до ноги, що там, за скопищами, певно, сила гармат i повстанцiв, то скаженiй лютостi коронного гетьмана не було й краю: i забруднений гонор, i ганебна публiка, i жадоба до помсти зайняли йому перса пекельним вогнем i обарвили червоно-синiми плямами блiдi його щоки. Вiн пройняв до кровi острогами коня i полетiв навзаводи до польного гетьмана.
- Панська вельможнiсть не домислилася дати пiдпомоги? - накинувся граф Потоцький, бажаючи при старшинi генеральнiй на Лянцкоронського зiпхнути вину.
- Ясний граф на теє наказу менi не поставив,- вiдповiв з уїдливим усмiхом Лянцкоронський.
- Коли дав я наказа до штурму, то мається розумiти, що решта виника iз його: не нянька ж я, щоб показувати кожну ступiнь!..- розпалявся Потоцький. - Гадаю що на те ясновельможного пана i озброїла владою Рiч Посполита аби йогомосць пантрував за боями.
- Але ясний граф вiдхилив мої розпорядки, i йогомосць, - пiдкреслив ущипливо Лянцкоронський, - зауважив менi, що вiдповiдає за все гетьман коронний, а польний тiльки має пильно справляти його накази, отож я їх до цяти справив...
- Не час тут, пане вельможний, до елоквенцiї, а час до поновлення честi нашої славетної зброї i до вiдплати отим гадюкам за смерть стiлькох лицарiв мужнiх, до вiдплати такої страшної, вiд якої б здригнулося й пекло! - Очi у графа Потоцького аж яскрiли пiд запалом хижого сказу, а синi губи крилися бiлою пiною.- Але їх там не жменя; панську вельможнiсть ошукав хлоп, а з того-то й вибухло таке лихо: там, певно, цiлi полки чортяки того Богуна з немалим числом i гармат.
- Там, ясний графе, нема Богуна, - це менi досконально вiдомо, - вiдповiв Лянцкоронський трохи недбало i згорда.- Там засiла манесенька купка завзятцiв; але я мав честь коронному гетьману пояснити, що Буша по недосяжнiй мiсцинi дужа позицiя i що шкода на цю забавку тратить час i людей.
- Хоч кров з носа, а вона мусить бути добута! - крикнув Потоцький i аж посинiв.
- Коли то необорна воля яснiйшого графа, то тра повести справу уважно, запобiгши напад гарматним вогнем
- Поставте хоч усю гармашню; руйнуйте, шматуйте, рвiть на повiтря, чинiть що хочете, аби-но до вечора не лишилося там жодного озброєного пса, а тi, що впадуть у руки живцем, щоб корчились i скавчали вiд нелюдських тортур.
- Усе буде вчинено, ясний графе; але до вечора мало часу...
- До вечора! - заносливо крикнув Потоцький i вiд'їхав навзаводи, не бажаючи нiяких суперек вислухати.
Лянцкоронський дав наказ воєводi Чарнецькому незабаром на кам'янiй греблi уставити дванадцять далекосяжних гармат i почать безупинно ними по валах грюкати.
- Хочай ця позицiя для пострiлiв i гожа,- зауважив Чарнецький, - але захисту для гармат тут нема i дати його неспромога, а це небезпечно.
- Правдiсiнько так, - згодився й Лянцкоронський. Саме найкраще було б спорудити землянi захисти ген там на площинi, але граф править конечне, аби сьогоднi мiсто добути, ergo non possumus.
Чарненький кинувся безперечно чинити волю гетьманську, а Лянцкоронський доручив ще Корецькому зробить розвiдки по той бiк греблi i ставу, чи не можна було б iще звiдтiль на замок ударити?..
Їхав ходою Корецький на своїм конi воронiм, схиливши замислену голову. Багато її обсiло думок з учорашнього вечора, багато болючих думок: отi бахури гвалтовнi та п'янi, отi огидливi речi, отi звiроцтва, ота пекельна ненависть i злоба до брата - та хiба ж таким виром нелюдських загар може бути владована згода в розхитанiй i облитiй кров'ю державi? Нi, тисячу раз нi! Вiн зна цей народ, який завзялось обездолити i винищить розбещене панство, - вiн разом з ним жив, вiн укупi з ним паював i радощi i болiння; отi щирозлотi серця i зимньої мужностi, i теплої, безкрайньої прихильностi повнi; не чiпайте тiльки їхньої волi, їхньої вiри, їхнiх звичаїв,- i вони на свої перса дужi здiймуть увесь тягар наскокiв хижого азiата, i славутня Польща за залiзним муром буде спокiйно цвiсти... Та хiба ж цi думки можливо натхнути навiженiй сваволi? Вiн знайшов був собi й однодумцiв, але переважне число супротивних їх подавило...
Зажуренi думки його знялись i полинули в сизу, туманисту млу... Перед очима у його снуються якимсь маревом картини малого дитинства: виринають розкiшнi палаци, бенкети бучнi, музика весела, конi баскi i зграї хортiв. Мiж думних i пишних постав туманiє одна - i хороша, й ласкава; вона ясними очима на його зорить i легесенькою рукою перебира його кучерi або плаче, притуливши його до свого лона... Аж ось за реготом i вигуками вчувається лемент i стогiн; переляканi, тiкають вони удвох i замикаються щiльно... Далi все захиталось i розпалося у руїнi... Якийсь галас, i гвалт, i несамовитий жах чорної ночi... а далi вже хата проста, тепла сiм'я i лагiдний спокiй... Минають перед його очима iншi картини; вони лишають ясними барвами, вони грiють знадливим теплом його змучену душу.
Глибоке зоряне небо; мiсяць-князь високо стоїть на яснiй оболонi й блiдне перед наступаючим ранком; схiдний край неба вже побiлiв i понявся рожевим серпанком; з сизої мли виринають непевними очертами безлистi дерева: де-не-де блискотять зашерхлi калюжi, але снiгу нема - його змiв уже весняний подих.
Стоїть вiн у садочку з своєю милою i очей не вiдiрве вiд її хорошого личенька, зблiдлого пiд розсвiтом блакитного ранку; свiжий вiтрець пройма їх живцем; але юнак огорта свою любу в керею i грiє своїм духом її похололi рученьки; тiльки дiвчина не усмiхається, як колись, а зажуреними широкими очима дивиться йому в вiчi: вона хоче прозирнуть крiзь них в саму душу козачу i довiдатись, чи незгладимо там вiдзначилося слово "кохаю"?
- Сьогоднi їдете? - пита дiвчина трудним, мов надiрваним голосом.
- Батько казав, до схiд сонця,- давлячись, вiдповiв юнак.
- Значить... за хвилю...- По обличчю дiвчини блискавкою промайнула мука, ясною росою вiдбилася в очах.- I коли вернетесь - невiдомо...
- Пiд осiнь, як завжди...
- О, чи так би-то? В мене сповила серце нудьга, якесь передчуття гризе, - схрестила вона пальцi, витягла руки, вiдкинувши назад безнадiйно голiвку.
- Бог ми
холодне чоло свою горлицю,-наша доля така: аби день до вечора - так не варт заздалегiдь i тужити.
- Не жах мене пригнiтив тугою,- повернулась поривчасто дiвчина, i на її блiдих щоках спалахнуло зарево,- не за твоє життя я боюсь, бо й про своє не вельми-то дбаю;
не того в мене серце болить, що мушу розлучитись з тобою, нi! Ти їдеш по козацькiй справi: боронити нашу питому матiр Вкраїну, i коли, по волi божiй, поляжеш за неї, добуваючи слави, то я гордо з своєю мукою пiду мiж людей i вмиватимусь дрiбними, щаслива, бо все одно ти будеш жити в цiм серцi, поки воно не захолоне у грудях...
- Єдина моя, навiки, навiки! - Обняв козак дiвчину i занiмiв у тих обiймах.
- Слухай,поклала вона йому свої бiлi руки па плечi, а голiвку заховала на персах,тiльки... мене не забудь... цим серце ниє... що б не сталось... пам'ятай, що воно цiлком, без роздiлу у тебе...
- Тебе забути? Та хай земля розступиться пiдi мною!..- присягається козак i поцiлунками глушить її речi.
Лагiдний образ голубки-дiвчини прозорою тiнню заколивався i взявся туманом, тiльки теплий погляд хороших, щирих очей все проймав його душу; а ось знову пiднявсь якийсь нелад i розрух i скаламутив колiр прозористих мрiй.
Знову пишний палац. Яскравими зорями миготить свiтло. Все навкруги розкошами i перепихом сяє. Музика луна: голосять скрипки i стогнуть суремки; з знадливими згуками зливається шепiт знадливий i хвилює у теплiм та воннiм повiтрi. Мiж барвистих слiпучих кольорiв оксамиту, єдвабу, парчi малюються снiжно-бiлими плямами плечi цукровi, здiймаються високо перса, усмiхаються небесною втiхою личенька гожi, вабливi, очi залассям горять i спокушують раюванням незнаним... I вiн, бiдний сирота, козарлюга запеклий, там, мiж панством тим пишним, тiльки в якiйсь химернiй, неподобнiй одежi... вiн там, i всi йому вклоняються, всi вiтають його, бо вiн сам i єсть властитель тiєї пишноти. Якесь сталося чудо, але те чудо сп'янило його, задурманило чарами розум; хлоп став вельможним магнатом, лихий бiдар - дукою; можна було вчадiти, i розпочався якийсь чудовий, маревничий сон, в якiм i розiбратись думками було неможливо. Вiн тiльки про одно марив: щоб прищепити свої думки-гадки на панських гадках, але поки що вони не приймались...
Якась пишна та делiкатна панянка, з бiлесеньким прозористим личком, з хвилями кучерявого темного шовку, з синiми, як волошки, очима, з рожевими устоньками, щось шепоче йому, залицяється i пориває до танцю; вся її постать, легесенька та струнка, то згинається, то звивається красно, легурно; ручка стиска його руку, голiвка лежить на плечi, а вiд неї аж пашить гарячим, запашним духом... Отрута збурює кров, мозок туманить, а проте в серцi стоїть якась непрохана, невгасима дратiвля...
- Яка я неомiрно щаслива! - втiшається красуня.
- Чого ж то, моя пишна кралю? -спалахнув лицар.
- Того, що... хiба ж пан не бачить, серцем не чує...- червонiє, лицяючись, краля.- Ах, ця солодка хвиля як налинула несподiвано, так незабаром i зникне... а потiм знов,- зiтхнула милесенько панна,- ще гiрша темрява i нудота...
- Для чого ж панна в одну тiльки хвилину хоче замкнути цiле життя? Воно широке i має безлiч солоднеч i розривок, якi чергуються i тiшать нам почуття...
- А коли яка радiсть,- щуриться панна так любо,- охопить усi почуття i опанує серцем цiлком... Хiба пан ще не кохав нiкого нiколи?
- Я? - аж зблiд, пополотнiв пишний лицар, так його зразу здавила за серце незвана нудьга.
- Так, пан! - допитувалась панянка, положивши свої манесенькi, гарнесенькi ручки на його дужу й жилаву руку i не зводячи з його очей пронизистого погляду. - Скажiть-бо! Ну, я прошу... Чого ж пан мовчить? Хiба моє прохання так мало варте у пана, що його можна занедбати? - Для чого вам знать те? - важко зiтхнув пишний господар i понуро схилив голову.
- Для того...- у пишної кралi здригнула брова i якась хмарина перебiгла по захололому личку... - я хочу знати, я хочу! - тупнула вона нiжкою.
- Ну, коли панна править... так я кохаю...
- Кого? - аж загорiлась i затремтiла красуня...
- Навiщо ймення? - глухо i натрудженим голосом вiдповiв лицар.- її тут нема... вона далеко...
- Хлопка! - скрикнула панна i зникла.
Закипiло у юнака серце, нудним йому здався той бенкет, холодом повiяло вiд усього цього розубраного та пишливого панства, огида заворушилася в душi, i йому стало жаль своїх викоханих жадань, своїх випещених по широких степах мрiй, свого сiчового завзяття, своєї буйної волi...
Тепер вiн тихо-тихо їхав, попустивши повiддя, i понуро мiркував над питанням: що далi чинити? Коли б не цяцькований той шляхетський повин,- не зрадить вiтчизни, коли б не нестрачена ще надiя оздоровити шляхетськi думки народним духом, то вiн би зараз... Але справдi, за що ж вiн стоїть i що нищити хоче? А вони, отi, що п'яничили вчора, за вiщо стоять, за яке добро, за яке благо? Нащо вони привели у надро своєї родини сорок тисяч вовкiв-сiроманцiв, сорок тисяч хижакiв лютих? В головi у його туманилось, а на серцi тупа, неминуча болiч розпалялася зараз таким пекельним вогнем, такою нестерпимою мукою, що йому здавалось, нiби його серце гарячими клiщами рвуть на кавалки. I знову у тiм пошарпанiм серцi воскрес образ дорогої тихої дiвчини i мрiяв вабливими барвами...
"Де вона тепер, моя зiрочка ясна, моя запашна квiточка? - маячили перед Корецьким думки.- Адже вона єдина над моїм серцем цариця, i нiколи, довiку, до суду, у моїй душi не згасне свiт очей її, не змовкне срiблистий згук її голосу, не зникне ухмiлка її смiло окреслених уст... А от доля вiдiрвала мене i незагiйну рану на серцi вчинила; кому ж на потребу та мука, кому ж на рятунок офiра?" Над'їхало до Корецького два улани з десятком татар.
- Прилученi до пана хорунжого воєводою Чарнецьким,- пояснили шляхтичi.
Корецький здригнувся. Пасмо думок його обiрвала тяжка, огидлива дiйснiсть. Вiн пiдiбрав повiддя, торкнув острогами коня й покрикнув:
- За мною, панове!
Немає коментарів:
Дописати коментар