В пригородi за пiвнiч кипiла хаплива робота: пiдсипали вали, плели новi тури, лагодили вози, клали прямо долi безнадiйно пiдбитi гармати, а до других станки з-пiд возiв пiдставляли.
Перев'язали собi звечора рани, випили за дозволом отамана горiлки з порохом i лягли вiдпочити, маючи право на пiльгу; на щастя, їх було небагато: поки спинив Вернидуб канонаду, покотом лягло шiсть козакiв та ще ломаччям з возiв та турiв п'ять було ранено. Для вбитих вирили вже другу могилу, i отець Василь пiзно вночi сходив у пригород в другий раз, аби над першими братерськими могилами вiдспiвати вiдправу. При тусьменнiм свiтi трьох лiхтарiв, пiд широко розгорнутою вгорi над головами молiльникiв ризою, осяяною зорями, тихо й журно велась вiдправа. Схиливши понуро пiдголенi та чубатi голови, стояли довговусi козаки й побожно клали хрести на свої груди могучi. Тихо прорiкав панотець, що душi тих, що життя своє положили в боротьбi за вiру, "в селенiях горних упокояються"; тихо, дрижачим голосом спiвав дяк "житейськеє море воздвизаємоє"; тихо шепотiли козаки "вiчная пам'ять"...
У грудях їх, мов криця, загартованих, мимоволi вставало передчуття, що завтра i вони також поляжуть на сiчовiй нивi i нiкому буде їх поховати, i хоч як вони байдуже не дивились на життя, але проте ж обличчя смертi викликало в їх неприязне враження, навiвало якусь тяжку задуму i смуток. Коли все в пригородi затихло i потомленi нiчною хапливою працею усi зборонцi, крiм вартових, положились, щоб хоча трохи вiдпочити перед останнiм рахунком з бурливим життям, тодi й старий сотник пан Завiстний примостився був на своєму возi, вкрившися вiд морозу кожухом, але сон не злiтав йому на очi, i лише думи чорною хмарою обсiдали йому голову, не даючи нi на хвилину спокою.
Орися, його єдина дочка, єдина втiха i радiсть, невiдступне стояла йому перед очима й дивилася таким м'яким, замисленим, таким глибоко люблячим поглядом у душу, що серце старого сотника стискалося незнайомою нудьгою i щемiло незвиклим жалем.
Вiн заспокоював себе тiльки тим, що ненадовго ж, мовляв, вони розстаються,- за кiлька хвилин i побачаться,- але поруч з цiєю глибокою вiрою виринали десь з тiнi не то непрохана непевнiсть чогось, не то бентежний страх невiдомостi...
- Ат, що буде, те буде, - сказав сотник, - а буде те, що бог дасть! - I, заспокоєний трохи цим афоризмом, вiн набив люльку i почав смоктати мiцний, задурливий тютюн; але й жорстока мархотка не втишила йому нервiв: турбота за Орисею все ж таки точила йому серце.
"Не вiддасться вона в руки живою, о, не вiддасться! - запевняв вiн себе.- Не такiвська вона, батькова дочка! От тiльки що молода, не вспiла ще призвичаїтись до смертi... Боронь боже, якщо вона прогаїть хвилину i її, голубоньку, схоплять цi бузувiри, цi пси-кровожери... Ховай боже! Адже ж не пошанують вони анi молодостi її, анi вроди: назнущаються над її тiлом чистим, насмiються над її душею непорочною, натiшаться її муками... О, захисти ж її, царице небесна, вiд цiєї ганьби, вiд цього катування!"
Збентежений сотник навiть випустив люльку з рук i пiдвiвся на возi.
"Краще пiти зараз i самому її вбити, одним махом визволити вiд мук, що мають їй статись... Так, так, це лiпше, то й менi легше буде на той свiт прямувати,- принаймнi в останню хвилину життя не здригнеться серце вiд жаху за долю дорогої дитини! Ще вспiю..."
Сотник рiшуче встав, але новий приплив думок знов зупинив його.
"Нi, - мiркував вiн,- у неї самої не здригнеться рука вiдiбрати собi життя, коли той час прийде; я в цьому певний; так навiщо ж завчасу вкорочати їй це життя? Може, воно ще й потрiбне, може, ще i в пригодi стане своїй Українi?.. Адже ж там, в оселях творця, в книзi свiтовiй записана доля кожної людини, i нiхто, нiхто не посмiє викреслити в нiй анi жодного слова..."
Сотник сперся на воза i обвiв очима по темрявiй далинi; там теж ледве примiтне мигтiли вогники,- знати, й ворог не спав, дбаючи про свої новi смертодайнi сили; в морозянiм, тихiм повiтрi далеко чути було дзюрчання збуваючої води; це дзюрчання звернуло на себе сотникову увагу.
"От iроди! Яку сатанинську штуку придумали! Певно, спускають воду з ставу, щоб i звiдти ударити!.. Проте ж хiба не все одно, яку б штуку не вигадали отi бузувiри, - мiркував собi сотник,- все одно нам не встояти проти їх неомiрної сили i треба всiм полягти до єдиного; Богуновi ж не випадає йти нас визволяти, бо мусить зачекати на головнi сили, щоб з ними сполучитись. Добру послугу зробили ми для них, що дурних ляшкiв на три днi затримали. Закортiло їм Бушу взяти - ну й здорово ж заплатять вони за своє "бушування"!"
Сотник вiдкинув свою чуприну назад i замислився; якийсь сум охопив його душу, викликавши тим часом в головi елегiйнi думи:
"I коли минеться ця братерська рiзня, грабiжка та розбiй на Українi?! От хоч би одним оком зазирнути в золоту книгу i прочитати там долю нашого рiдного краю, нашої любої неньки України! Гей ти, рiдна, дорога країно! Широко ти, неосяжно розкинулася, мальовниче обгорнулася гаями, причепурилася рясними ланами, оперезалася рiчками блакитними, прикрасилася селами бiленькими... всiм надiлив тебе бог, красуне наша, тiльки от чомусь щастя-долi не дає поки, чи за грiхи твої, чи за достатки!! Жити б нам на тобi приязно, багатiти та радiти, так нi ж,- кожне заздрить на твої розкошi i з мечем та вогнем геть жене твої дiти, вiднiмаючи у них все - i добро, i родину, i життя, i навiть кохання до тебе, до нашої неньки! Скiльки ти того горя зазнала - не злiчити, не змiряти! Палили, рабували тебе усякi варвари, топтали рiзнi пройдисвiти, шматували свої, хатнi, "удiльнi" чвари, плюндрувала тебе зi сходу насунувша татарва, а тепер обливають кров'ю степи i лани твої свої ж брати в спiлцi з невiрою... А все ж таки не доконають дiтей твоїх кревних - стоять вони непохибно i стоятимуть до загину за свою змучену неньку i, доки свiт сонця, нi за якi скарби, нiзащо в свiтi не продадуть своєї любовi до тебе, наша люба вiтчизно!.."
На сходi вже починав яснiти край неба, коли сотник, обiйшовши пригород, запримiтив на самому ближчому майданчику, сажнiв за триста, не бiльше, якийсь вал, на серединi котрого видно було яснiшi крапки; не встиг сотник гарненько розглядiти цi будови, як усi цi крапки разом сяйнули блискавками i за хвилю розляглись страшенним грюкотом, що принiс у табiр спустошення.
- Гей, лицарi, хлопцi! Вставайте! Лях уже до заутренi дзвонить! - I його грiмкий голос вкупi з прилетiвшою грюкотнею пiдняв на ноги заспаних козакiв; вони флегматично пiдводились, пiдтягались, лiниво протирали очi i лаялись:
- От нехристи, їй-бо, нехристи! Доброму козаковi й виспатися не дадуть!..
- А ти не чухайся,- сказав Шрам,- бо тепер швидко розчешуть - ач якi гребiнцi понаставляли!
- Хай чешуть,- вiдповiв Кудлач,- аби не самому морочитися...
Зiйшло ясне сонце, офарбило в рожевий колiр клубки бiлого диму, що стелився з площi вниз понад яром, освiтило став, i замiсть блискучого дзеркала перед здивованими очима вiдкрилася лише сама чорна влоговина з тванi й багнюки, що вилискувала де-не-де калюжками.
- Ба! Та й не iроди! Ач яку штукенцiю пiдвели - увесь став попсували! - замiтив безрукий запорожець.
- Тепер уже сподiвайтесь татарської собачнi,- зауважив Шрам,-це вони для цiєї поганi й шлях спорудили.
- А що менi той татарин? Ото дивовижа!-образився навiдь запорожець.- Я йому, собачому синовi, таку дудю скручу й самою правою, що зачхає, та коли до печiнок дiйме, то й лiвою половиною в зубя ткну, їй-бо, ткну - та ще й як!..
- Он вони вже, мов комашня, повилазили!..
- Пильнуй праворуч! - крикнув сотник.
Але татари, кинувшись у став, пройшли не бiльше як п'ятдесят крокiв i мусили вовернути назад,- очевидячки, конi їх грузли в болотянiй тванi до самого дна.
- Го-го-го! - весело реготались козаки, що дивилися на цю метушню.- По пузо, по саме пузо! От спасибi тобi,- дядько став не пускає по своїй спинi поганi топтатися!..
- Тепера не пустив,- замiтив Шрам,- а от як морозцем вiзьметься болото, то й полiзуть.
А серед козачої гармашнi було саме пекло: ворожi ядра на такiй близькiй просторонi лягали влучно i смертодайно, земля на валах розкидалась, злiтала вгору i засинала рови; на трiски розбивались тури, з дзвяком розпадались вози; товстопузиха встигла тiльки двiчi плюнути й шерепнулась, пiдбита, в землю; бабi влучило ядро в саму пащу, вона пiднялась i зараз же простяглась навзнак, плющихи теж були пiдбитi, i вся козача гармашня замовкла навiки.
- Тепер, панове-товаришi й хлопцi, стережiться галушок! - командував сотник.- Ставай лавами пiд вали, вартовi, пильнуй!
Не збiгло й хвилини, як град картечi обсипав увесь пригород; бiльшiсть її врiзалась в окопища, деякi ж картечини з вереском i дзиком пролетiли через голови в придолинок до Днiстра, а деякi врiзались у тiло козаче i повалили па лоно землi-матерi непохитних оборонцiв правди. Гримнув ще й другий смертельний вибух, i з-за густої хмари диму посунула струнка батава майже бiгцем до пригороду. Перший спостерiг ворога Шрам i гучно крикнув сотниковi з товаришами:
- Гей, пане сотнику, нiмота насувається! За рушницi, хлопцi!
- Всi - на вали! - пiдхопив сотник.
I висипало козацтво з запорожцями на вали, i, наче мак той, вкрило їх своєю рiзнофарбною одежею.
Затрiщали рушницi й гакiвницi на пiдбiгаючого ворога i повалили першi ряди, але другi ряди перескакували через трупи i неслися вперед, пiдбадьоренi тим, що замовкла в пригородi гармашня; ще раз ударив стрiл, змiшав ряди, проте ж не спини.в нападаючих,- вони вже пiдбiгали до ровiв i по розвалених та пiдбитих ядрами й картечами укосах легко здиралися нагору.
- Гей, пане хорунжий! Ану вiзьми з собою завзятцiв з пiвсотки та спробуй їм у потилицю зайти, з болота; може-таки, став нам ще раз у пригодi стане!
Вибрав хорунжий з своєї сотнi п'ятдесят завзятих i поспiшився праворуч, бiля мiстечка, вийти на став; край берега оголене дно настiльки вже було скуте морозом, що могло смiливо здержати козакiв.
А нiмцi, наче кiшки, дралися на вали; козаки приймали їх списами, шаблями, пацугами i знятими з гармат та возiв колесами; а Шрам, ухопивши голоблище, мотлошив ним ворога, широко розмахуючи та приказуючи:
- Ану!.. Ра-азом! От так їх;! Валяй!..
I валилися нiмцi як снопи; падаючi перекидали лiзучих, i сповнялись рови трупами; повiтря тряслося вiд брязкоту, хрупоту, стогону, лементу, вiд звiрячих вигукiв i прокльонiв. Купи трупiв сповняли рови i тим улегшали нападаючим приступ. Частина пiхоти, ставши над берегом ставу, почала стрiляти з рушниць, i кулi, пробиваючи козацькi ряди, скидали чубатих з валiв униз, до нiмоти; мiж тим новi нiмецькi сили, бачачи, як зменшується число оборонцiв, ще з бiльшим озвiрiнням лiзли на вали, захоплюючи найпридобнiшi мiсця. Вже Мастигуба, пробитий двома кулями, крикнув своїм: "Прощавайте, хлопцi!" - i впав навзнак, вiдкинувши далеко свiй закурений порохом чуб; вже Рубайголова, пiднятий на чотири списи, впустив ятаган i тiльки вспiв показати ворогам дулю; вже Горiлкодуй, з розрублепим по саме перепело плечем, повалився, i коли його хотiли пiдняти, просив тiльки, скрегочучи зубами: "Покиньте мене, братцi... Швидко дiйду, а от повернiть мене тiльки спиною до собак, щоб очi мої перед смертю не бачили цiєї поганi"; вже почала пiдупадати козача сила... Коли зненацька праворуч розлягся стрiл, за ним услiд страшенний вигук, i хорунжий, мов яструб, ударив з своїми завзятцями збоку; батави, що стояли для пiдмоги осторонь, згубивши вiдразу чоловiка тридцять, шелеснулись на цих же й зiбгали їх; тi, що злiзли на вали, остовпiли в нерозумiнню, а хорунжий, як бурун, прорублюючи направо й налiво цiлi вулицi, вiдсував ворожi ряди вiд валiв до провалля.
- Спасибi, хорунжий! Добре! - кричав несамовито Шрам. - Так їх, каторжних! Бий, криши дияволiв на шматки!
- Анумо! За мною, дiти! Бий їх на всю руку! - гукнув сотник i з перначем кинувся вниз на вiдступаючого ворога.
- Гей, погуляймо, хлопцi! - скрикнув Шрам, i все, що зосталося живого, роз'ятрене сказом одчайдушної оборони, кинулось потужною хвилею на збившогося в купу ворога.
Здригнулись нiмцi i подалися назад, не маючи сили витримати з двох бокiв такого шаленого натиску, натовпом посунулись вони просто до ярiв та бескидiв... Ще хвилина - i ряди їх, стиснутi озвiрiлими козаками, почали стрiмголов падати з сторчавих скель униз на гостре камiння i ребра гранiту, а козаки до того оскаженiли в своїй лютостi, що й самi почали обриватися з скель услiд за нiмцями. Хорунжий схопив двох нiмцiв за горла, зiпхнув їх зi скелi i сам полетiв за ними навздогiн.
- Куди ти, к бiсу? - спитав був його запорожець, а потiм почухав потилицю й додав: - Ат, шкода чоловiка - добрий козарлюга був!
- Стривайте, дурноголовi! - кричав сотник, пiднявши скривавлену руку вгору.- Що то ви стрибаєте в прiрву? Вже й жодного ворога не лишилося!
Коли юрба трохи опам'яталася, спинилась i вже почала була вимощувати на ранених свою ще не втихлу лютiсть, сотник пiдняв над головою пернач i грiзно крикнув:
- Годi! Анi з мiсця! Слухати мого наказу! Всi оточили сотника i, знявши шапки, тiльки обтирали пiт i кров з розчервонiлих облич.
- Дяка боговi, ми з цими ворогами порахувались; але й нас, братцi, значно зменшилось, лютi ж вороги оточують нас необорним колом; пiдбито нашi захисницi-гармати, розвалено окопища, випущено в Днiстро наш став рiдний, i от-от не мине й години, як цiлi хмари сарани цiєї налетять на нас... Так от вам яка моя рада: хоча й все одно пропадати нам треба, але проте ж хочеться подовше помахати руками i якнайбiльше вирядити в пекло цiєї тварюки, так для цього треба нам цей пригород покинути, а перейти у мiстечко, за мури замковi: там i вали суть, i чотири баби, - все-таки трохи продержимось.
- Розумне твоє слово, пане сотнику! - з ухвалою вiдкликнулися всi.
- Ну, тож не гайте часу, братцi, бо ляшки з татарвою нам вiдпочити не дадуть. Та от ще що: мертвих, тих, що зовсiм сконали вже, ми з собою не вiзьмемо, бо нема часу з ними вовтузитися, а ранених не можна кидати катам на знущання...
- Не можна, не можна, пане отамане! - обiзвались Шрам i старий запорожець.
- А як i з собою брати їх теж неспроможне, бо й нам лишилося пожити на свiтi годин зо три, не бiльше, то моя рада така: поскидати їх он з тої кручi в провалля,- поки долетять, то й кiстки їм розсипляться, стало буть, i смерть буде приємнiша!
- Що й казати! - згодився сивий запорожець.- Що приємнiше, то приємнiше... Беркицьнутися разiв зо два-три в повiтрi, мов на релях, а потiм i на перинi лягти.
- Вiрно! - пiддержав Шрам.-Але от тiльки менi здається, що треба б про це поранених спитатися.
- Ну й Шрам! - загомонiли навкруги.- Скаже слово - так мов тобi дратвою приточає!
I козаки кинулись лiчити трупи та зносити поранених на край провалля.
- А що, панове-товаришi й друзi,- звернувся до тяжко-ранених Шрам, - чи волите тут лишитися межи нiмотою, бо нам брати вас з собою незручно, чи хочете, може, прогулятися в останнiй раз от з цiєї скелi i спочити козацьким сном на долинi?
- Не кидайте, братцi, нас тут на муки! - застогнали однi.
- Кидайте з скелi! - прохали другi.
- Вiд братньої руки й смерть красна - рiшили третi.
- Ну так, славнi лицарi й дорогi друзi, ми вволимо вашу останню волю,- сказав велебно сотник,- i перед вашою отвертою могилою заприсягнемося ще от у чiм: коли надiйде наш останнiй час i вцiлiвша жменя нас не спроможна буде боронитися проти звiра, то ми також не дамо нiкого живим вороговi в руки i вб'ємо один другого! Чи згода, панове?
- Згода, пане отамане! Присягаємось! - шпарко вiдгукнулися всi.
- Ну, тож попрощаємося з ними,- сказав сотник i поцiлував першого пораненого в побiлiлi губи, витерши рукою очi й промовивши: - Прощавай, дорогий товаришу, не згадуй нас лихом!
А поранений теж шепотiв:
- Пошли й вам, господи, чесну смерть та швидше зобачитися!
Найближчi козаки поцiлували ще раз пiдхопленого на руки товариша, а за хвилину вiн уже з шумом летiв униз, наближаючись до смертного лiжка...
Немає коментарів:
Дописати коментар