- А що, хлопцi, чи повкладали усiх ворiженькiв спати? - запитав сотник у козакiв, що по кладках iз рову вертались до маж.
- Усiх, батьку, до єдиного,- вiдповiв сивоусий запорожець,- одному нiмотi не хотiлося страх як з оцим свiтом прощатись - усе махав шаблею, боронився, дак я таки його упрохав, садонувши пiд ребро списом поштиво... ну й послухався, язика показав...
- Це вiн тобi в насмiшку, на глум,- засмiявся Шрам.
- Та хай йому вже господь бог пробачить, як i я дарую,- вiдповiв запорожець сумирно.
- Аз наших нiхто не поцiлував землi-матерi? - спитав сотник.
- Трьох-таки, клятi, уклали,- пробурчав Шрам,- спочатку вони були покидали зброю i стали валятись на пробi в ногах, а коли нашим було неспромiжно руки спинити, що замашно розмахалась i ворiженькiв, як галушки, на списи стромляла, так деякi в скрутi кинулись знову до зброї i давай вiдбиватись... ну, трьох наших кулями й цокнули...
- Кого ж та кого?
- Ех, славних козакiв, товаришiв добрячих,- зiтхнув глибоко Шрам: - Стецька Спотикача, Охрiма Шибайголову, Романа Гонивiтра...
- Зробiм же першим новосельцям i першу честь - поховаймо їх по-козацьки, по-лицарськи, щоб вороги над їхнiми тiлами не знущалися, а за те, може, й нам нашi друзi вiдшукають там, угорi, по придобнiй мiсцинi: адже все одно, братцi, ми тут не забаримось.
- Не забаримось, не задержимось! - вiдповiли деякi сивочубi понуро.
- А мене навiть кортить туди швидше, - зауважив весело Шрам, показуючи на небо рукою, - що скiльки там нашого славного лицарства - сила!
- I нiхто ж то назад до нас не вертається,- додав, мiркуючи, сотник.
- Знати, що й там добре,- запевнив чуприндир-запорожець i почав з другими козаками копати спiльну братську могилу.
Вирили незабаром яму глибоку, поклали в неї трьох товаришiв мертвих при повнiй зброї козачiй, поставили кожному в голови по пляшцi горiлки й покрили червоною китайкою.
Сотник перший кинув на неї лопатою грудку землi i промовив:
- Спiть, брати-товаришi, спокiйно! Нехай над вами земля пером, нехай милосердний бог пригорне вашi душi козачi, бо за його, святого, та за родину-матiр ви їх положили.
Всi побожно поздiймали шапки i понурили замисленi голови...
Орися з Катрею стояли на вежi у замцi i пантрували за подiями першого нападу пильно. У стислих бровах i в холоднiм поглядi у Орисi не знати було нi цiкавостi, нi тривоги, а свiтилась лишень непохила воля та похмуре жадання продати життя найдорожче; зате нервове, ворушливе обличчя у Катрi вiдбивало на собi всi перелети бурливих сердечних почуть.
Нижче по мурах, мiж бiйницями, купчилась iнша жонота i дiти; жiнки прикипiли очима до дружин своїх, до братiв, до синiв, що скаженому напаснику-ворогу добру вiдсiч давали; по скам'янiлому виразу думних лиць було не пiзнати, якi болiння трудили їм серце, по нiмому тремтiнню їх уст було не рiшити, чи вони шепотiли молитву за братiв своїх кревних, а чи прокльони на ворогiв? Самi тiльки дiти, безжурнi, цiкавi, перебiгали раз у раз з однiєї бiйницi до другої i голосно й весело переказували одне одному свої подиви i враження.
А отець Василь з хоругвами i процесiєю ходив по мурах i вiддаля кропив оборонцiв святою водою, благаючи у милосердного бога ласки на погибель i загин ворогiв i спiваючи йому хвальний псалом:
- Помощник i покровитель, бисть мнi во спасенiє!
Стара няня вийшла з закутньої башти, а їй ще три баби услiд; у кожної на плечах по мiшку книшiв, паляниць, пирогiв, сала.
- Я, моя дитино,- обернулась до Орисi няня, - понесу снiданок нашим заступникам, а то вони натрудились...
- Неси швидше, мамо,- поквапила її Орися, - хай хоч трохи пiдживляться, поки вороги послупiли, а то як прочумаються, то не дадуть i шматка хлiба до рота узяти.
- I я пiду з бабусею,- захвилювалася Катря, - хоч на одну мить гляну, побачусь...
- I я, i я теж! - кiлькоро голосiв ще похопилося.
- Нi,вiдперечила Орися, - i я, може б, жадала, ще й як, свого батька хоч раз ще побачити, проте не пiду i вас прошу не ходити: не гаразд у такi хвилини, коли душа уготувалася до смертi, хвилювати її свiтовими прихилами i збавляти тим її силу.
- Воiстину так, - пiдмiцнив i отець Василь, - менi подобає до тружденних зiйти i окрилити їх силу хрестом, а ви зоставайтеся тут з миром.
I панотець за проводом дячка i бабiв спустився з закутньої башти в мiстечко i попрямував аж до окопищ.
Сивий кобзар сидiв на мурi пiд одним зазубнем спиною до валiв i розпитував у свого проводаря i у других хлоп'ят, що робиться у пригородi й навкруги, - чи перемагають ляхи козака, чи не ламається сила козача? Коли ж йому довели про славетну вiдсiч, про знищення до ноги перших напасних ватаг, то старець незрячими очима заплакав i голосно заспiвав:
Лечу конем, махну мечем, списом перекину
Та захищу на часину свою Україну.
Ой чого ж ви полягали, ворожiї-душi?
Мабуть, добре напилися пiд мурами Бушi?
Тихо, уважно оточили народного спiвця i молодицi, i дiти, и баби i з розчуленим серцем вчували ту думу захватну та вельбучну.
А навдалi, на греблi, ворог готує новi жахи: звозять на кам'яну загату шестериками й восьмериками устяж тяженькi гармати, повертають їх пащами до пригороду i набивають смертодайним знаряддям; коло них гармашi метушаться i зносять усякий припас.
Зауважив пан сотник, що на греблi лаштується грiзна грiмниця, почесав сердито потилицю i обернувся до Шрама:
- А що, пане Шраме, ляшки-панки, здається, готують нам подарунки?
- Бачу, батьку, - вiдiзвався Шрам, - це б iще байдуже, а досадно, матерi його ковiнька, що несила нам їм назад вiдiслати гостинцiв: панянки нашi, мабуть, що не теє, а от хiба товстопузиха чи не доплюне, та ще, може, от он баба...
- А спробуй-но зараз, - сказав сотник.
Заметушився з пiдручним Шрам, навернув жерлами до греблi гармати, намiрив метник добре i двигонув першим набоєм iз баби. Всi з надзвичайною пильнiстю, захистивши долонями очi, стежили за летом знаряддя, за мiсцем вибуху; але ядро, очерконувши величезну дугу, не досягло мети i шелеснуло перед греблею в воду, метнувши догори цiлi пасма яскравого поплеску.
- Овва! - засмiялися козаки.- Стара баба, видко, на втори слаба!
- Авжеж! - додали другi.- Розгуркалась змолоду, так тепер, як iз решета...
- Або як iз вершi,- вставив запорожець.
- А тривайте, хай гукне ще й панi, - сказав Шрам i приставив гнота до полички.
Грюкнула панi, та так, що аж земля кругом стрiпонулася i посипалась грудками в рiв, що аж присiли козаки-гармашi; далеко дихонула вона поклубом бiлого диму i важко вiдкотилась назад. З вискотом ядро рiзонуло повiтря i невидимо полинуло наперед; вискiт хутко змiнивсь стогоном, який теж ослаб умить i завмер, а разом з ним у сподiванцi завмерло багато сердець; але плесо на ставку було все ясним, супокiйним, знати було, що ядро все ще летiло, не черкаючись поверху водяного... а це враз на самiсiнькiй греблi мiж пушкарями знялась хмарою курява i щось замиготiло в повiтрi...
- Докинула, докинула панi вельможна! - зрадiли козаки. - Саме на середину греблi шерепнула!
- Спасибi, добродiйко! - поклонились другi.- Вiдпасла, хвала боговi, черево, так за те ж по-панськи й гримнула!
- Та он, гля, братцi,- деякi аж припали до греблi,- певно, винюхують... панський гостинець... Усi зареготалися весело.
- Гей, пильнуй! Стережись! - крикнув Шрам. - Ворог запалив люльку.
На греблi щось блиснуло i в одному мiсцi тоненькою цiвкою вибухнув бiлий димок; але жодного гуркоту ще не чулось у повiтрi. Деякi козаки присiли за турами й за мажами. Аж ось розляглось, наближалось хутко якесь немовби квоктання i щось недалеко вiд берега шелеснуло по водi, кинувши догори цiлий снiп з бризок, та й чавкнуло iще ближче у тванi, розляпавши її очертом.
- Не доплюнула! - крикнули козаки.
- Не радiйте ще, хлопцi, бо рано, - зауважив пан сотник.
- Та то вони примiряються тiльки, - вставив Шрам,- а гармати у поганцiв подужi: ач як кашляють!
Тiльки тепера долинув до них здалеку гуркiт i покотився луною в долину.
- А ось, братцi, й друга закурилася, i, здається, немов у лiвий куток,- постерегав Шрам.Гей, ти, Жидолупе, пильнуй!
Знов у повiтрi почувся квокiт летючий, i щось важке промайнуло над головами i щезло в долинi.
- От тепера вже, братцi, сподiвайтесь справдi гостинця,- повiншував усiх чуприндир-запорожець.
- Поки прилетить, i ми плюнемо! - крикнув Шрам, приложивши гнота до товстопузихи.
Але не встигло ще заспокоїтися сполошене грюком повiтря, як почувся рiзкий трiскот на валi, i три тури розлетiлось у скибки, обсипавши козакiв глиною та цурпалками.
- Важно ляпнули! - пiдхвалив запорожець, утираючи полою собi вид, i чуприну, i вуса.- їй-богу, добре, от хоч i ляхи, а коли добре, так добре!
- Що й казати, - згодились другi, - запорошили очi. Але ось налетiв з скиготом другий вибух, посипалась i розметалась геть-геть надокола з окопiв земля; одна пiдбита панянка з дзенькотом похитнулась i заорала носом; дальнiй, аж у лiвiм кутку, вiз з дзвяком розпався... Почувся стогiн...
- Стає душно, - завважив пан сотник,- тiльки ви, хлопцi, начхайте на оцi переклики здалеку: нiсенiтниця, однi жарти.
- Авжеж, звiдтiль у руки не вiзьме! - згодився запорожець.Досадно тiльки, хрiн їм та редька, дарма стояти - руки сверблять.
- Потерпи, пожди, - буде робота й рукам... Коли це вмить як шерепне ядро в найближчу мажу, так вiдбитою глиною i вiдшматувало у запорожця аж за пальцi лiвицю.
- От тобi й дочекався! - засмiявся сивоусий завзятець.- Ще спасибi, що лiву, а то б за праву я лаявся здорово, їй-богу! Ач, - роздивлявся вiн розбатовану в шмаття долоню,хоч би ж вiдтяли та по-людськи, а то тiльки понiвечили... Гей, Лобуре! Ану лишень вiдiтни її чи сокирою, чи шаблюкою, тiльки щоб менi рiвно!
Без суперечок i без жодних вiдмов пiдiйшов Лобур, махнув по повiтрю разiв зо два ятаганом турецьким i вдарив по скалiченiй руцi, яку запорожець поклав на полудрабок; по самiсiнький згиб рiвно вiдчахнулась рука вiд сурелi i впала на землю, а з вiдрубка похлинула кров.
- Оце так справно! - похвалив запорожець.- А тепер порохом та землею забивай мерщiй виразку та замотуй тугiше повивачем,- ухмiляючись у вуси, наставляв вiн свого випадкового лiкаря,- а менi, батьку, дозволь михайлик горiлки, бо трохи щипа...
- Випий, голубе, на здоров'я...- стиснув йому правицю пан сотник.
А ворожi ядра налiтали частiше, лягали густiше, руйнуючи все надокола, шматуючи бiле тiло козаче...
Немає коментарів:
Дописати коментар