Письменники створюють безсмертні образи, які крізь століття ваблять до себе поціновувачів їх творчості, критиків та просто тих, хто просто любить читати цікаві книжки, а не просто разове чтиво.
Завдяки шкільній програмі я познайомилася із романом у віршах «Євгеній Онєгін». На жаль, я завжди була впевнена, що класична література нецікава та далека від сучасного читача. О. Пушкін зруйнував цей міф. Його Євгеній видався мені неповторним, оригінальним. Цікаво, що йому, герою 19 ст., притаманні ті ж риси, настрої, думки, що й сучасним молодим людям.
Онегін - "светский петербургский молодой человек", столичний аристократ, "забав и роскоши дитя". Він отримав освіту від гувернера-француза, який навчив його тільки тому, щоб інші вважали його достатньо розумним та освідченим. Євгеній веде нормальне для тогочасної «золотої молоді» життя: бали, прогулянки, театри, ресторани. Проте на тлі інших він виділяється "мечтам невольную преданность, неподражательную странность и резкий, охлажденный ум имел", почуття честі, благородність душі. Це не могло не призвести Онєгіна до розчарування в житті та світському товаристві.
Відразу впало в очі, що Онєгін через усе вищезгадане чужий тогочасному суспільству. Недарма сам автором порівнює його із Чайльд Гарольдом. Як відомо, це герой роману Джорджа Байрона «Паломництво Чайльд Гарольда», що втомився від життя. Він – меланхолійний, втомлений юнак. Таким само перед нами постає герой роману у віршах. Євгеній вирішує втекти до глушини, у село. Там він має маєток, який дістався юнакові у спадок від дядька. Там герой намагається відволіктися читанням книжок, які з часом йому стають остогидлими, писанням віршів, але нічого не вийшло з-під його пера.
Тут він, цей втомлений романтик із ніжною душею, зустрічається із Лєнським, світлим та мрійливим поетом. Вони наче потоваришували, але на балу надмірна увага Онєгіна до Ольги Ларіної обурює Володимира й він викликає нахабу на дуель. Якби не якісь правила честі, то можна було б уникнути дуелі. Євгенію треба було лиш розповісти ситуацію. Але ні… він стріляє в друга та сам залишає себе самотнім. Своєю поведінкою Онєгін сам відштовхує від себе людей.
Отже, такому, як Євгеній Онєгін, судилося бути «зайвим» через важкий характер, який не сприймало тогочасне суспільство. Його жорнова перемелювали таких та викидали на узбіччя життя. Лише сильні могли піднятися та залатати рани. Не дарма, Олександр Сергійович створював цей образ протягом дев*яти років. Іноді здається, що герой от-от оживе та зайде зі сторінок книжки й продовжуватиме жити.
Особисто мені завжди було цікаво, а що трапилося потім? Мабуть, Євгеній став декабристом, до чого схиляв його настрій, характер, душа. Хочеться вірити, що він встиг зрозуміти свої помилки. Якби не його страх за себе та любов до свободи, то, можливо, роман закінчувався б щасливо. І «несчастная жертва» В. Лєнський був би живий, і Тетяна на мучилась усе життя із не коханою людиною. Проте цьому твору судилося бути незавершеним. Можливо, так краще? Адже ми самі можемо вигадати майбутні долі героїв і знову перехрестити їх стежки.
Немає коментарів:
Дописати коментар