Дуже легко прочитати твір та зрозуміти про кого він. Набагато важче зрозуміти про що він або, по-іншому, навчитися читати між рядків. Як сказала відома російська поетеса Ганна Ахматова: «справжнім читачем є не той, хто читає рядки, справжнім читачем є той, хто читає між рядками». Я впевнена, для того, аби навчитися читати між рядками, треба хоч трошки знайомим із жанром твору, його побудовою. Цікавим і унікальним у своєму жанрі є роман у віршах «Евгений Онегин». Зараз я спробую пояснити, чому я так думаю.
Найперше треба звернути увагу на час написання твору та історичний період, коли жив автор. Олександр Сергійович Пушкін виріс в інтелігентній освіченій родині на початку 19 ст. Отже, він був ознайомлений із світом мистецтва, зокрема із перлинами світової літератури. У той час був поширений байронічний стиль, який вплинув на всіх поетів періоду від кінця 18 до середини 19 ст. Такий стиль зумовлював існування ліричного двійника-байронічного героя. Тобто мав бути герой, повністю списаний з автора, який розчарований та втомлений життям. Простіше кажучи, такий собі меланхолік прототипом якого є якого творець.
На написання О.С. Пушкін витратив сім років із свого короткого тридцяти семирічного життя. Це було зумовлено складністю процесу створення твору. На той час у літературному світі були поширені два шляхи створення твору: прозовий роман та ліро-епічна поема. Пушкін не скористався жодним із них у повній мір. Він вирішив бути новатором, тому й поєднав ці два діаметрально протилежні стилі.
У «Евгении Онегине» поєднано багатоплановість та епічні принципи розповіді роману та суб*активність ліричного твору. Ось тут і криється відповідь на запитання, задане темою твору.
Роман - це складний за будовою, багатоплановий епічний твір. Саме багатоплановість і позичив Пушкін для свого дітища. У його творі широко охоплено життя Росії початку 19 ст: столичний світ, провінційні люди, селяни-робітники, звичаї та традиції, що були поширені серед усіх цих людей і, звісно ж, побут росіян цього періоду. Літературознавці стверджують, що цей роман є соціальним романом, і з ними неможливо не погодитися.
На уроках української літератури ми вивчали поему Івана Петровича Котляревського «Енеїда», яку усі називають енциклопедією українознавства. Так само «Евгения Онегина» можна назвати енциклопедією російського життя і цим самим поставити Олександра Сергійовчиа поруч із І. Котляревським та Гомером. Обидва вони написали свого часу енциклопедії. Перший своїми творами проторував стежку українській літературі, якою з часом пройшли Т. Шевченко, П. Куліш, Леся Українка, І. Франко тощо. Твори другого розповідають нам багато про минулі часи панування еллінів. Більше творів Гомера могло б розповісти тільки каміння, якби воно вміло розмовляти.
Тепер щодо ліричної сторони «Евгения Онегина». Олександр Сергійович описав духовне життя героїв, зокрема розкрив їхню психологію. Тобто він не просто сказав, що вони роблять та яку роль відіграють у його творі, а дав підказку до пояснення чому саме вони роблять так.
Не тільки у цьому виявляється новаторство Пушкіна. Олександр Сергійович сміливо відходить від «байронічного героя», бо, як сам зазначає, що «я й Онєгін – не одно». Тобто головний герой не є ліричним двійником, як мало б бути за байронічним стилем. Іншою цікавою новинкою є ілюзія теревенів із читачем. На протязі усього роману ми часто зустрічаємо звертання та наче посилання на читача. На той час такий прийом було використано вперше.
Можливо, усе це й зробило твір перлиною російської класики. Може, саме оці всі особливості змушують тисячі людей знову й знову перечитувати строки «Мой дядя самых честных правил…». А, можливо, просто цікавість сюжету, складність і різнобарвність характерів героїв. Адже можна не читати критику, а просто серцем відчувати довершеність та красу справжнього витвору мистецтва.
фууууууууууууууууууууууууууууууууууууу
ВідповістиВидалити