Що є людина? Душа та тіло. Кожен із нас поціновує одне більше за інше. Володарі пера століттями намагалися довести, що велич душі над тілом незмірно краще. До письменників, що уславлювали подібну ідею належить галицький письменник Осип Турянський.
Повість «Поза межами болю» є уособленням великої ствердної ідеї безсмертя людської душі. Саме душа дає змогу тілу жити. Не пасти ніц на саме дно – ось до чого закликає й що показує нам Осип Васильович.
Найстрашніше протистояння – це протистояння тіла та душі. Коли герої конали від болю в шлунку, то тоді Добровольський зробив пропозицію, яка могла б урятувати життя всім, чи, принаймні, продовжити їх нужденне існування на декілька днів. Тільки Сабо погодився на це, але й то йому не дали. Як сказав Ніколич: «Хай згину, а людського тіла не буду їсти, й ніхто з вас не їстиме!». Саме з*їсти свого мертвого товариша запропонував нужденним Добровольський. Усі вагалися. З одного боку – власне виживання, а з іншого стоїть образ твого друга, що ставленням до нього ти покажеш свою ницість чи піднесення душі. Вислів Ніколича допоміг зробити всім остаточний вибір, він наче скинув камінь з плечей.
Дивним героєм є сліпий Штранцінгер. Друзі називали його святим. Своїми сліпими очима він бачив сонце. Цей юнак здатен був на велику самопожертву: він віддав «свої очі» (скрипку), аби товариші могли зігрітися. Сліпий зробив це тихо й рішуче. Здається, він мав достатньо сонця всередині, щоб вижити. Проте, за словами одного із шістьох товаришів, його душа була не з ним. Саме це відіграло вирішальну роль, мабуть, саме тому Штранцінгер не вижив.
Також цікавим моментом, який показував, що навіть у лахмітті може жити велич людської душі, є ситуація із Бояні, людиною, що уже й власне ім*я забула. Він дико боявся, що самі товариші його вб*ють. Найбільше Бояні боявся Сабо, що дивився якимись лютими очима. Божевільний упав, але підірвався. Якщо помирати – то самому, а не бути забитим. І ось, коли Бояні вже не мав надії на життя й був готовий померти, він тільки благав, щоб він це зробив сам. На що Сабо відповів: «Я теж людина». Він не хотів, щоб про нього думали настільки погано, бо людське єство перемагало в ньому звіряче начало.
Німецький філософ Артур Шопенгауер сказав: «Люди подібні до годинникового механізму, який заводиться та йде, не розуміючи куди й навіщо». Герої повісті Осипа Турянського знали, що вони мають іти, але тільки ліричний герой розумів, куди йому треба йти. Він бачив свою дружину й відчував маленького сина, що йому зараз три роки. Саме до них ішов той, від імені якого ведеться оповідь. Я вважаю, що тільки це допомогло йому вижити. Адже жити не заради себе, а заради інших – ось що по-справжньому високоморально та нетлінно.
Немає коментарів:
Дописати коментар