Молодим жити, отже їм творити вибір (ІІ варіант)

Молодь  -  цвіт нації. Вона завжди мала сили та бажання докорінно змінити старий уклад, зробити життя кращим. Науково-технічні революції, перевороти 1848-1849 років у Європі відбулися саме завдяки юнакам та дівчатам. Саме тому перед нами, молодими людьми, з давніх-давен поставала проблема вибору.  

                                                         
Я впевнена, що великий вибір починається з малого. Коли дитина вперше робить самостійний крок – вона дорослішає. Теж саме відбувається, коли людина сама робить важливий життєвий вибір. До важливих особистих рішень можна віднести вибір майбутньої професії, що зараз є таким важливим для мене, одруження, зміна місця проживання  тощо. Якщо говорити в більшому масштабі, то зараз саме за молоддю стоїть вирішення проблеми мовного питання. Саме про останнє я хочу написати більш детально.
Протистояння між російською та українською мовами ведеться вже протягом століть. Ще Т.Г. Шевченко ображався на свого брата, бо той писав листи Тарасові в Петербург російською мовою. Сам же Тарас Григорович навпаки просив родичів писати йому українською, щоб хоч десь він міг відчувати рідну мову.  Уперті російські учені-мовознавці, літератори (зокрема пан Віссаріон Бєлінський, що нападав на Є.Гребінку, Т.Шевченка, Г. Квітку-Основ*яненка) дев’ятнадцятого століття стверджували, що  «української мови нема, а є тільки малоросійська говірка».
Навіть під час важкої насильницької політики русифікації знаходилися люди: письменники, поети, наукові та культурні діячі, - які будь-що виборювали право української мови на існування. Нерідко ці люди жертвували власним життям заради ідеї.  Видатний український поет Євген Маланюк ще на початку двадцятого століття з болем і тривогою в серці писав про загрозу малоросійства для українців.                                            
Я вважаю, що час,  відведений  історією для українців, уже майже вичерпаний. Як написала українська поетеса-шестидесятниця  Л.В. Костенко: «Нації не попирають від інфарктів. Найперше в них відбирає мову». У нашому випадку мову ніхто не відбирає, люди самі свідомо відхрещуємося від неї.
Або ми, молоді, зможемо повернути націю до української мови та почати відлік спочатку, або від України як держави залишиться тільки кордон на мапі.
Деякі борються проти російської мови надто радикально, тим самим порушуючи права інших людей. Особисто моя думка десь посередині. Я розумію, що живу в Україні й за потреби можу спілкуватися української мовою, переходити на неї легко й невимушено. Проте я живу на тій території моєї Батьківщини, де більш поширеною є російська мова, тому просто зобов*язана  спілкуватися нею. Адже яка це неповага: відповідати людині не тією мовою, якою до тебе звернулись (особливо, якщо ти знаєш цю мову).
Ще в першій половині дев*ятнадцятого століття французький письменник-романіст Шарль Бернар сказав: «Людина, яке живе в країні, але не спілкується мовою цієї країни – або гість, або завойовник, або несповна розуму». Мені хочеться його перефразувати, щоб вийшло: «Людина, яка живе в країні, але не знає мови цієї країни – або завойовник, або несповна розуму».
Тільки молодь може змінитися й змінити думку оточуючих про багатомовність (точніше, двомовність) нашої неньки України. Кожна людина має право розмовляти тією мовою, якою бажає, але кожна людина повинна поважати та знати українську мову – мову країни, на території якої ця людина проживає.