Така красива, але жахлива історія життя та кохання… мабуть, саме так я можу охарактеризувати роман у віршах «Маруся Чурай», що вийшов з-під пера української поетеси Ліни Костенко в тисяча дев*ятсот сімдесят дев*ятому році. Що ж такого незвичайного в цій героїні? Спробую дати відповідь на це запитання.
Хто така Маруся? За свідченнями Параски Демидихи – відьма, бо «котра дівчина чорні брови має, то тая дівчина усі чарі знає». Для закоханого Івана Іскри вона була, як з ікони. Сама ж про себе героїня сказала, що вона навіжена, дитя любові.
Та й справді, не можливо не погодитись. Виросла Маруся в родині, де панувало кохання, де на першому місці були чесність, хоробрість та відкритість. Навіть Бобренко-старший заздрив Гордію, бо той вибрав собі дружину до пари:
Перша пісня зародилася в Марусиній душі, коли побачило дівча страченого батька. Так і пройшла з піснею, пронесла її крізь радісні та сумні моменти життя. Співала з радощів від нічних зустрічей та з великої туги за коханим, доки той був у поході. Навіть самогубство Гриця вилилося в пісню. Вилилося неправдиво, адже ж не труїла вона його!
Я вважаю, що разом із голосом померла й сама Чураївна. Після майже страти та смерті матері вона залишилася одна на весь світ: «Ніхто в мене нічого не питає. Я всім чужа і всі чужі мені». На мою думку, дівчина могла б мати щасливе життя, якби не покохала Гриця, який «народився під такою зіркою, що щось в душі двоїлося йому». Батьків твердий характер не дав їй прийняти назад Бобренка, коли той повернувся до коханої в переддень весілля. Можу припустити, що тоді ми мали б іншу історію. Але чи були б вічні народні пісні, які ми маємо зараз?
На мою думку, Маруся – це душа українського народу. Цей народ страждав так багато, що хтось мав про це закричати, закричати так, щоб почули всі, щоб пам*ятали про жагучий біль предків. То злети, то падіння – ось історія України, це ж і життєвий шлях української співачки часів Хмельниччини. І як народ, так і Маруся Чурай буде жити вічно, бо «в серці має те, що не вмирає».
Хто така Маруся? За свідченнями Параски Демидихи – відьма, бо «котра дівчина чорні брови має, то тая дівчина усі чарі знає». Для закоханого Івана Іскри вона була, як з ікони. Сама ж про себе героїня сказала, що вона навіжена, дитя любові.
Та й справді, не можливо не погодитись. Виросла Маруся в родині, де панувало кохання, де на першому місці були чесність, хоробрість та відкритість. Навіть Бобренко-старший заздрив Гордію, бо той вибрав собі дружину до пари:
Така була красива молодичка,
Вуста сміються, а в очах печаль.
А батько був який! «Наш батько з тих, що помирали перші», - каже дочці вдова Чурая. От і виросла в таких батьків дитина: зовнішність від матері, а вдача дісталася батькова.Перша пісня зародилася в Марусиній душі, коли побачило дівча страченого батька. Так і пройшла з піснею, пронесла її крізь радісні та сумні моменти життя. Співала з радощів від нічних зустрічей та з великої туги за коханим, доки той був у поході. Навіть самогубство Гриця вилилося в пісню. Вилилося неправдиво, адже ж не труїла вона його!
Я вважаю, що разом із голосом померла й сама Чураївна. Після майже страти та смерті матері вона залишилася одна на весь світ: «Ніхто в мене нічого не питає. Я всім чужа і всі чужі мені». На мою думку, дівчина могла б мати щасливе життя, якби не покохала Гриця, який «народився під такою зіркою, що щось в душі двоїлося йому». Батьків твердий характер не дав їй прийняти назад Бобренка, коли той повернувся до коханої в переддень весілля. Можу припустити, що тоді ми мали б іншу історію. Але чи були б вічні народні пісні, які ми маємо зараз?
На мою думку, Маруся – це душа українського народу. Цей народ страждав так багато, що хтось мав про це закричати, закричати так, щоб почули всі, щоб пам*ятали про жагучий біль предків. То злети, то падіння – ось історія України, це ж і життєвий шлях української співачки часів Хмельниччини. І як народ, так і Маруся Чурай буде жити вічно, бо «в серці має те, що не вмирає».
Немає коментарів:
Дописати коментар