Війна… вона забрала мільйони душ, скалічила та поламала долі тих, хто був її свідками. Якою б жахливою не була Друга світова війна, проте вона залишила слід не тільки в історії, а й літературі. Ті, хто бачив те жахіття на власні очі, зробили все можливе, аби нащадки також змогли його побачити, але вже у своїй уяві. Навіщо? Бо це обов*язок літератури: донести, показати, попередити.
На мою думку, бездоганно із цим справився французький письменник Альбер Камю. Крізь призму філософії екзистенціалізму він зобразив жах німецької окупації. Його роман-притча «Чума» не є ані пригодницьким романом, ані одою героям. Це просто розповідь про людей, які опинилися в жахливих умовах, про вчинки цих людей.
Екзистенціалізм на перше місце ставить людину як протидію суспільству, що бореться за власну свободу. Страх займає одну з головних позицій у філософії екзистенціалістів. Як сказав датський письменник Сьорен Кьєргекор: «Страх – це запаморочення свободи». Коли людина боїться, то всі незначні почуття відходять назад, залишається тільки головне. Саме так відбувається переосмислення моральних цінностей, життєвих позицій та орієнтирів.
Уже з такого пояснення філософії екзистенціалізму зрозуміло, що твори такого напряму аж ніяк не розважальні чи поверхневі. Твори Альбера Камю та роман американця Вільяма Голдінга «Володар мух» є яскравими прикладами всього вищезазначеного. Але повернемося до «Чуми»…
Французькому письменнику вдалося не просто зобразити фашистську окупацію, а й підкреслити безліч інших моментів. Одним із таких є «дивна війна». Давайте пригадаємо початок твору, коли масово помирали щури, що було ознакою страшної хвороби, яка насувалась. Усі бачили, проте ніхто не надавав цьому великого значення. Так само було й у тисяча дев*ятсот тридцять дев*ятому році після нападу на Польщу: Франція та Великобританія оголосили війну Німеччині, проте тільки на словах. Усі спостерігали за діями Вермахту, проте жодна з цих країн навіть не намагалася щось зробити.
Так само, як і з хворобою, людям доводилося миритися із життям в окупації. Хтось боровся, робив усе можливе, як лікар Ріє, хтось пасивно дивився на життя, що протікало повз, а хтось ставав колабораціоністом (співробітничав з окупантами та наживався на національній проблемі), як став спекулянтом Коттар.
Окремо постає тема концтаборів. Ніхто не міг бути упевненим, що він не буде наступним. Люди могли тільки боятися та чекати: пощастить чи ні? Як відомо, чума передається повітряно-крапельним шляхом, отже неможливо передбачити, чи ти захворієш, чи твій організм вистоїть проти інфекції; а якщо вже захворів, то шанси вижити дріб*язково малі. Хіба це не однакові ситуації? З якою езопівською майстерністю використовує автор тонку алегорію!
Пан Камю не просто зображує ці події, а наче пропускає їх крізь особистість героїв, відображає дійсність через дії та вчинки жителів Орану. Я вважаю, що це позбавляє такої часом настирної авторської присутності й дає змогу побачити роман очима тих, хто в ньому «живе».
На мою думку, бездоганно із цим справився французький письменник Альбер Камю. Крізь призму філософії екзистенціалізму він зобразив жах німецької окупації. Його роман-притча «Чума» не є ані пригодницьким романом, ані одою героям. Це просто розповідь про людей, які опинилися в жахливих умовах, про вчинки цих людей.
Екзистенціалізм на перше місце ставить людину як протидію суспільству, що бореться за власну свободу. Страх займає одну з головних позицій у філософії екзистенціалістів. Як сказав датський письменник Сьорен Кьєргекор: «Страх – це запаморочення свободи». Коли людина боїться, то всі незначні почуття відходять назад, залишається тільки головне. Саме так відбувається переосмислення моральних цінностей, життєвих позицій та орієнтирів.
Уже з такого пояснення філософії екзистенціалізму зрозуміло, що твори такого напряму аж ніяк не розважальні чи поверхневі. Твори Альбера Камю та роман американця Вільяма Голдінга «Володар мух» є яскравими прикладами всього вищезазначеного. Але повернемося до «Чуми»…
Французькому письменнику вдалося не просто зобразити фашистську окупацію, а й підкреслити безліч інших моментів. Одним із таких є «дивна війна». Давайте пригадаємо початок твору, коли масово помирали щури, що було ознакою страшної хвороби, яка насувалась. Усі бачили, проте ніхто не надавав цьому великого значення. Так само було й у тисяча дев*ятсот тридцять дев*ятому році після нападу на Польщу: Франція та Великобританія оголосили війну Німеччині, проте тільки на словах. Усі спостерігали за діями Вермахту, проте жодна з цих країн навіть не намагалася щось зробити.
Так само, як і з хворобою, людям доводилося миритися із життям в окупації. Хтось боровся, робив усе можливе, як лікар Ріє, хтось пасивно дивився на життя, що протікало повз, а хтось ставав колабораціоністом (співробітничав з окупантами та наживався на національній проблемі), як став спекулянтом Коттар.
Окремо постає тема концтаборів. Ніхто не міг бути упевненим, що він не буде наступним. Люди могли тільки боятися та чекати: пощастить чи ні? Як відомо, чума передається повітряно-крапельним шляхом, отже неможливо передбачити, чи ти захворієш, чи твій організм вистоїть проти інфекції; а якщо вже захворів, то шанси вижити дріб*язково малі. Хіба це не однакові ситуації? З якою езопівською майстерністю використовує автор тонку алегорію!
Пан Камю не просто зображує ці події, а наче пропускає їх крізь особистість героїв, відображає дійсність через дії та вчинки жителів Орану. Я вважаю, що це позбавляє такої часом настирної авторської присутності й дає змогу побачити роман очима тих, хто в ньому «живе».
Немає коментарів:
Дописати коментар