Поема "Мойсей" І.Я. Франка (І варіант)

Іван Якович Франко є справжнім генієм українського народу. Він такий різний: його твори то закликають до боротьби, то відкривають найпотаємніші порухи душі, то являють собою сплеск найрізноманітніших емоцій. Перлиною творчості Каменяра є «Мойсей».

Поема "Мойсей" І.Я. Франка (ІІ варіант)

Українська література багата на справжні шедеври. Більшість із них не для простого прочитання: їх варто перечитувати, розуміти, придивлятися до деталей. Серед геніїв нашого народу почесне місце займає іван якович франко та його філософська поема «Мойсей».

Невмируща сила людської душі (за О. Турянським "Поза межами болю")

Що є людина? Душа та тіло. Кожен із нас поціновує одне більше за інше. Володарі пера століттями намагалися довести, що велич душі над тілом незмірно краще. До  письменників, що уславлювали подібну ідею належить галицький письменник Осип Турянський.

Молодим жити, отже їм творити вибір (І варіант)

Життя змінюється. Воно постійно біжить уперед, наче колесо, що його зіштовхнули з вершини пагорба, щохвилини набираючи швидкість. Але, на відміну від колеса, ми самі можемо обирати власний шлях. 

Молодим жити, отже їм творити вибір (ІІ варіант)

Молодь  -  цвіт нації. Вона завжди мала сили та бажання докорінно змінити старий уклад, зробити життя кращим. Науково-технічні революції, перевороти 1848-1849 років у Європі відбулися саме завдяки юнакам та дівчатам. Саме тому перед нами, молодими людьми, з давніх-давен поставала проблема вибору.  

«Ця дівчина не просто так, Маруся. Це - голос наш, це - пісня, це - душа» (І варіант)

Така красива, але жахлива історія життя та кохання… мабуть, саме так я можу охарактеризувати роман у віршах «Маруся Чурай», що вийшов з-під пера української поетеси Ліни Костенко в тисяча дев*ятсот сімдесят дев*ятому році. Що ж такого незвичайного в цій героїні? Спробую дати відповідь на це запитання.

«Ця дівчина не просто так, Маруся. Це – голос наш. Це – пісня. Це - душа» (ІІ варіант)

«Цю не співайте, я ж іще жива!» - такими словами закінчився роман у віршах «Маруся Чурай» Ліни Костенко. Сміливо можу додати, що Чураївна жива й понині завдяки своїм пісням, переказам з минувшини. Найбільше ж до образу голосу країни привнесла штрихів поетеса-шістдесятниця.

Творчість Ліни Костенко

«Я лиш інструмент, в якому плачуть сни мого народу», - слова із поезії української поетеси Ліни Василівни Костенко.  Їй неймовірно легко вдається рядками своїх віршів прибирати моральний та етичний бруд із закоцюрблених душ наших з вами сучасників.

Найчастіше поетеса закликає не забувати про те, що всі ми люди. Людина, як відомо, істота свідома та думаюча, а отже чудово розуміє, що «чужа душа — то, кажуть, темний ліс. А я скажу: не кожна, ой не кожна!». Та й справді, є такі чесні та щирі люди, що не збрешуть, не злукавлять. Вони з таких «що помирають перші». Саме подібні діаманти, що виблискують гранями людських чеснот треба берегти.

Аж кричить нам уривок з однієї із поезій:

— Люди, будьте взаємно ввічливі! —

і якби на те моя воля,

написала б я скрізь курсивами:

— Так багато на світі горя,

люди, будьте взаємно красивими!

І не просто так. Ліна Василівна в дитинстві пережила війну, що забрала високих серцем і душею людей; вона ввійшла в літературне коло в небезпечний час, коли сталнізім засуджували, але діяли методами ганьбленого тирана: крихітки прекрасного приховували під стосами лестощів та бруду. Недарма запитує авторка: «Куди тепер?.. Де ж мої дороги?».

Саме пошук власних шляхів і привів поетесу до повної щирості, відрази до брехні. І це не тільки на словах у віршах, а у в житті. Адже відомо, що своїх дітей Ліна Василівна виховала в тому дусі, в якому писала поезії: «Людині бійся душу ошукати, бо в цьому схибиш, то уже навік».

Я впевнена, що не можна бути достоту впевненим, що насправді приховує пані Костенко за кожним рядочком, бо позаду них стоїть людська душу, стоїть особистість, стоїть Людина й кожен із віршів про життя, адже «життя – це усмішка, і сльози ці солоні. І кров, і барикади, і музика Бізе».

Живи, моя державо – Україно!

Історія колись скаже, 

хто ми були і де поділися

Василь Шкляр,  «Залишенець»

Крізь століття звучить голос Софіївських дзвонів, що гукає з глибини часів: «Україно!». Відтоді, як віщій Боян уперше використав його у своєму «Слові о полку Ігоревім», воно вигулькувало в політичних документах, воно забивалося загарбницькою владою сусідніх імперії, але все одно воскресало. Воно пульсувало в жилах Дмитра Вишневецького та Богдана Хмельницького, виливалося на папір із серця Тараса Шевченка та Івана Франка, звучало на вустах кожного, хто загинув у битві за Дніпро.

Та коли ж з*явилась наша країна? Я вважаю, що вона зародилася серед волелюбних скіфів на просторах диких степів. З дев*ятого століття Україна як держава існувала під назвою «Київська Русь». Київ був столицею тієї багатонаціональної імперії, як зараз він є столицею суверенної незалежної держави, що займає найбільшу територію в усій Європі. Найвищий розквіт припав на періоди правління Володимира Великого та «тестя Європи» Ярослава Мудрого. Мабуть, саме тому й досі стоїть Володимир на березі Дніпра й слідкує за країною, початок якій він заклав власними руками. Що ж до Ярослава Мудрого, то найбільше його творіння, Софійський собор, слугує символом духовної єдності народу (згадаймо роман П.А.Загребельного «Диво»).

Художнє осмислення подій Другої світової війни у світлі екзистенціалістської філософії в романі А. Камю «Чума»

Війна… вона забрала мільйони душ, скалічила та поламала долі тих, хто був її свідками. Якою б жахливою не була Друга світова війна, проте  вона залишила слід не тільки в історії, а й літературі. Ті, хто бачив те жахіття на власні очі, зробили все можливе, аби нащадки також змогли його побачити, але вже у своїй уяві. Навіщо? Бо це обов*язок літератури: донести, показати, попередити.