«Злих людей немає на світі. Є нещасливі» (М. Булгаков)

«Що щастя? Се ж ілюзія, се привид, тінь, омана…», - так написав Іван Якович Франко. Проблема щастя та щасливої долі дуже часто з*являється у творах письменників різних поколінь та течій. Вона була актуальною три століття тому й залишається такою донині.  Що ж, мабуть, недарма. 

Ідею про нещасливих людей висловив Ієшуа під час розмови із Понтієм Пілатом. Саме оцей побитий обідранець звертався до усіх й кожного «добра людина». Варто сказати, що в якомусь сенсі він був правий. 

Зі своїм диким криком: «Знай ведьму, знай!», - Маргарита накинулася на Алоізія Могарича. Чи згадаймо погром, який влаштувала новостворена відьма в будинку МАССОЛІТа. Це не що інше, як прояв агресії. Агресивна людина апріорі є людною злою. Чи можна вважати злою Маргариту? Ні. Вона не була зла, вона була просто нещасна. Закохана жінка протягом півроку не знала, що трапилося з її Майстром.  Її злість – це вихід емоцій, що до цього зберігалися у вигляді найпотаємніших бажань та думок у самісінькому серці. Якби Маргарита Миколаївна була щаслива в шлюбі, хіба накинулася б вона на дріб*язкового чоловічка? Ні. Усі вади її характеру виходили з переживань та душевної трагедії, яку пережила ще достатньо молода жінка.

Чи можна назвати злими Воланда та його свиту? Безсумнівно, адже сам автор назвав їх тією силою, що хоче зла. Ну, звісно, що під час прочитання якось дуже дивно не назвати злими людей, що побили Варенуху, спалили Грибоєдова. Але, у такому разі, злою є й Аннушка, яка розлила масло та ледь не вкрала підкову. Але вони всі теж не злі. Аннушка вела чортзна-яке життя. Можливо, трохи вдачі, зусилля та не такі життєві обставини зробили б з неї зовсім іншу людину. Фагот, який разом зі своїм друзякою Бегемотом багато чого наробив, колись «невдало пожартував».  Ось і доводилося розплачуватися за жарт. Погодьтесь, людина, яку покарали, не претендує на звання щасливої. 

А ось Ієшуа був щасливим. Йому нічого не треба було. Навіть помираючи, він славив великого ігемона. Га-Ноцрі не був ні на кого ображеним, він попросив прощення й сам простив усіх. У серці цього чоловіка не було ані краплини зневаги, зневіри, відчаю чи ненависті. Ієшуа не був злим, бо був щасливим.

Саме цей герой розумів усю цінність людського життя, життя тих, хто «внезапно смертен».  Мабуть, у наш час він би був Махатмою Ганді чи одним із дисидентів. 

Щастя можна знайти навіть у буденних речах. Для Маргарити щастям було просте, ледь чи не жебрацьке життя в підвалі. Але життя із Майстром та романом, що занапастив життя своєму автору. Зовсім не злий Іван Бєздомний  (ну, заїхав одного разу по пиці людині, але ж він несповна розуму був) знайшов, я думаю, своє щастя. Він став істориком, зовсім закинув світ літератури. Бешкетник Бегемот перетворився на юного демона-пажа. Його щастя – у спогляданні луни. І навіть жорстокий прокуратор Іудеї також знайшов свій спокій. Він навіть не був жорстоким. Свого часу ігемона чудово схарактеризував Ієшуа: занадто відлюдькуватий, самотній, уся його любов та ласка була віддана вірному собаці. Трохи розуміння зі сторони (а саме це дав йому Га-Ноцрі), трохи любові – ось що могло зробити щасливим прокуратора. Він не був жорстоким, аж ніяк. Він був нещасним.

Отже, «Майстер та Маргарита» не дарма вважається одним із найвеличніших діамантів у короні російської літератури. Автор зміг поєднати одних й тих самих героїв різними ідеями та проблемами. У долі кожного, хто постає в романі, ми вбачаємо конфлікт: у всіх він різний, але проблема щастя та вади, коли воно відсутнє, проходить червоною ниткою через увесь роман.